29/05/2026
29 травня народився Петро Сильвестрович Карманський (1878-1956) - український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, літературний критик. Представник «Молодої музи». Псевдоніми: Петро Гіркий, Лесь Могильницький, Гілярій Макух.
Поезія Карманського вперше з'явилася друком 1899 року на сторінках львівської газети «Руслан». Тоді ж часопис надрукував ліричну драму молодого поета «З теки самоубивця». Видана редакцією під кінець року окремою книжкою, вона принесла авторові славу песиміста й декадента. У молодомузівський період найплідніше визрів його поетичний дар. Збірки «Ой люлі, смутку…», «Блудні огні», «Пливем по морі тьми» стали апофеозним виявом його неповторного художнього світу. Водночас вони мали характерні якості творчих принципів молодомузівців.
Драматичні колізії української революції, визвольні змагання покликали письменника до громадської, політично-дипломатичної роботи. У ліриці тих часів - безпосередні враження національно заангажованого громадянина. Волелюбні прагнення народу, розчарування, скепсис ти іронія, золотий гомін національної революції й трагічне усвідомлення її поразки - основні мотиви цього періоду творчості.
Десятиліття (1922-1931) праця в середовищі українських емігрантів Бразилії привнесла нові теми в лірику поета. Серед них — туга за Батьківщиною, екзотичні пейзажі прерій, господарські заняття земляків в умовах тропіків. Нужденне життя емігрантів-хліборобів, складні взаємини у середовищах переселенських громад відтворив поет у поемі «План бразилійської пущі» та сатиричній збірці «Бразилійські співомовки», виданій під псевдонімом Гілярій Макух.
1996 року вийшов у світ найповніший на сьогодні корпус поетичної спадщини письменника упорядкована Л. Голомб - «Ой люлі, смутку…».
***
Спи, дитинко моя, сонце мого життя,
Яра квітко пахучого маю!
Най колише тебе любий чар забуття,
Срібна мрія про розкоші раю.
Не дивися, що я вже від провесни літ
Ходжу п'яна слізьми і журбою:
Хоч рабині ти син, та прийшов ти на світ
Під щасливим знаком і звіздою.
Чуєш, ген від степів громовий іде спів,
А від него трясуться палати,
Знай, що в тобі пливе кров бойких лицарів,
Шо не вміли просить, ні ридати.
Спи, кохання! Засни сном борця, що спочив,
Заколисаний гамором боїв,
І кріпися, як лев, бо народ твій ожив
Й на розпутті жде на героїв.
(«Пісня заколисна»)
