08/05/2026
Директор Словітської школи І.А. Корчовський запросив інваліда, що позбувся ноги у битві під Кенінгсбергом,- М.Решетарського, на зустріч з учнями, щоби розказав дітям про війну, бої, в яких брав участь. І він почав розказувати, але не знав, що правди говорити не можна: "Діти! Це було пекло, ви не можете собі уявити, то треба було бачити, пережити, чути. Від десятків тисяч одночасних моментальних вибухів гойдалася земля під ногами, здавалося, що перевернеться. Небо було червоне, як кров, ніби безперестанку спалахувало полум'ям - горіло…
Люди сліпли від тисяч спалахів, глохли від страшного гулу канонади. На землі лежало тисячі вбитих і ще живих поранених солдатів, що спливали кров'ю, а по них бігли і бігли все нові і нові «шеренги» смертників. Нас – галичан – вистроїли в одну шеренгу і дали команду : «Бандеры, вперед!» За нами друга шеренга - москалі з автоматами напоготові. Не побіжиш вперед – в пащу смерті, отримаєш кулю з-заду! Я отямився, коли пилкою відрізали розтрощену ногу в палатці з червоним хрестом."
Почувши ці слова, директор моментально побілів, руки у нього затремтіли, він вхопив зі столу квіти і впхнув їх ветеранові: «Щиро дякуємо за те, що так гарно відтворили, як проходила ця битва. Бачите, діти, той чоловік був у самому горнилі війни, ногу втратив, щоби ми з вами жили під мирним небом.»
У кінці Ілля Антонович глянув на мене, але я і виду не подала, що все зрозуміла. Не зрозуміли учні. Без коментарів ми розійшлися до своєї роботи. Були такі часи, що навіть за слово «бандери» можна було відповісти, навіть не тому, хто сказав, а вчителеві.
Із нарису "Про село Словіта" М.А.Занік
