14/05/2026
Його новели називали «криком душі», а самого письменника — генієм, який пише кров’ю. Та за суворими рядками Василя Стефаника стоїть не лише великий талант, а й драматична доля: шкільне цькування, виключення з гімназії, смерть молодої дружини і виховання трьох синів, 15 років літературного мовчання та боротьба за селян у парламенті. До 155-річчя від дня народження письменника Рогатинська центральна бібліотека у рубриці розповідає маловідомі й вражаючі факти про автора, який змінив українську літературу.
⬇️Булінг у школі
З дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання. Сільський хлопець з покутського села Русів на Івано-Франківщині наприкінці 1880-х років вступив у польську гімназію. Це була велика рідкість: за Австро-Угорщини на Галичині й Буковині дітям селян освіта давалася нелегко. У Коломийському шкільному повіті лише один українець із 1329 потрапляв у гімназію.
Вчитися українцям було нелегко, оскільки там викладали лише польською та німецькою мовами. Василя в гімназії цькували через низький зріст та сільське походження. Невисокого зросту Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель бив хлопця по руці так, що вона спухла, а учні глузували з нього. Тоді Василь втратив свідомість і після цього інциденту навіть хотів накласти на себе руки.
⬇️Вигнали з гімназії через таємний гурток
Група гімназистів, які хотіли кращої освіти, створили таємний гурток. До нього, крім Василя, увійшли майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина (Іван Семанюк). Згодом Іван Франко назвав учасників гуртка «Покутською трійцею». «Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконаннями, молоді письменники, взялися малювати те життя, яке найліпше знали, – сільське життя», – писав про них Франко.
За участь у нелегальному гуртку Василя Стефаника виключили з Коломийської гімназії у 1890 році. Освіту він продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа, де й заприятелював з Франком.
⬇️Медик-письменник
Після Дрогобицької гімназії за волею батька Василь вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Як згодом визнав сам Василь, з медициною «вийшло діло без пуття». Натомість він почав цікавитись літературним і громадським життям Кракова: брав участь у молодіжних товариствах, польських й українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях. У студентські роки Стефаник формувався як письменник: багато читав, відстежував сучасну літературу, товаришував з польськими письменниками і співпрацював з видавцями.
⬇️«Новий подих» в українській літературі
З першими літературними пробами Василю Стефанику відмовляли в публікації. Лише після першої збірки «Синя книжечка» в 1899 році про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі.
Леся Українка писала, що Стефаник «близький до селян, до їх мови і світогляду, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним».
Михайло Коцюбинський відгукувався про письменника: «Та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись».
Ольга Кобилянська писала в листі: «Страшно сильно пишете ви… витісуєте потужною рукою пам’ятник для свого народу».
⬇️Мав «літературний» роман з Ольгою Кобилянською
Стефаник і Кобилянська поважали літературу одне одного, завжди спілкувалися на рівних. Ходили чутки, що у них роман. Але ймовірніше, що їхні почуття обмежувалися палким листуванням, що нагадує справжнісінький любовний роман.
⬇️Літературна перерва
Василь важко пережив смерть матері. Цей удар спричинив до важкої депресії, через що він на 15 років відійшов від літературної творчості.
Стефаник писав добре, але небагато. Для нього робота над твором була «важким священнодійством». Він відгукувався так: «Я писав те, що серце співало… І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися». Його тесть Кирило Гаморак казав йому: «Не пиши так, бо вмреш!».
Він багато писав про сільське життя: «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена». Однак у новелах Стефаник перебільшував поганий стан села: покутські селяни не жили так злиденно і трагічно, як він про них пише. Марко Черемшина зазначав: «Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі». Таке згущення фарб долі селян характеризує його як письменника-експресіоніста.
⬇️Депутат австрійського парламенту і борець за права селян
Основною діяльністю для Стефаника була політика. За виступ на селянських мітингах у 1895 році його арештували, адже він критикував антинародну політику державних інституцій. З 1908 і до 1917 року він був депутатом Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії, активно відстоював права селян Західної України. А в січні 1919 очолив делегацію від ЗУНР до Києва з нагоди проголошення Акта Злуки.
⬇️Пенсія від УГКЦ
За новаторські здобутки Василя Стефаника та його близькість і розуміння українських селян радянська влада 1928 року призначила йому персональну пенсію – 150 злотих на місяць (на той час хліб коштував 29 грошів). Але у 1933 році через події Голодомору та переслідування української інтелігенції він відмовився від грошей. Коли митрополит Андрей Шептицький дізнався про цей крок, призначив письменникові ідентичну пенсію від Української греко-католицької церкви. Тоді Василь Стефаник попросив касира видати йому суму дрібними монетами. Він вийшов на майдан і роздав мідяки як милостиню жебракам з проханням помолитися за виморених голодом українців.
