30/08/2026
Що вибухнуло в Піщанці
Мене відпустило, тож тепер можу написати. Останні дні я прочитав багато дурні та домислів, навіть про прилетілий КАБ.
Правда: Вибухнув нелегальний склад боєприпасів радянського (і не тільки) виробництва, з яких кустарним способом добували вибухову речовину — тротил. Аналізуючи всі події, тепер можу сказати це впевнено, тому що все це відбувалося просто за моїм вікном.
За розвитком подій я спостерігав із вікна кабінету, що виходить прямо на цю ділянку. Якби в момент вибуху я перебував там, то зараз уже не писав би цього тексту.
Я побудував свій будинок у Піщанці 2007 році, куди переїхав з родиною. А ділянку що стала епіцентром вибуху, придбали трохи пізніше — у 2008–2010 роках. Із цим сусідом я особисто не знайомий, але кілька разів перетинався з його батьками: коли вони просили підписати межі для приватизації, а також просто обговорювали дрібні господарські питання.
Вони посадили на своїй ділянці сад і кілька разів за літо приїжджали всією родиною покосити траву та посмажити шашлики. А після 2015 року майже перестали приїжджати взагалі. Будинок стояв порожній. Із вікна я рік за роком спостерігав, як ростуть дерева — горіх, яблуні, абрикоси.
25 лютого цього року в сутінках на подвір’я заїхала військова вантажівка, і якісь люди почали вивантажувати ящики, схожі на ящики з-під боєприпасів.
Зараз трапляється, що військові самовільно заселяються в порожні будинки, тому я подумав, що це саме такий випадок. Особистого контакту з власником я не мав, тому зателефонував сусіду з іншого боку, який добре його знає. Він сказав мені, що власник надав свій будинок знайомим військовим для безкоштовного проживання.
А вони натомість мали робити ремонт (на ділянці були житлове приміщення та літня кухня). Це виглядало як побутова ситуація, і це було його право. Я й уявити не міг, що ящики можуть бути з вибухівкою. Це не вкладалося в голові: навіщо влаштовувати склад боєприпасів у житловій забудові, у центрі села, далеко від полігонів і військових частин? Це не те щоб просто незаконно — це взагалі безглуздо.
Я припустив, що військові ящики могли використовувати для зберігання особистих речей та інструменту. Спочатку справді робились ремонти - відновлювався дах, колодязь, щось усередині будинку. Час від часу біля будинку стояли військові автомобілі-позашляховики з чорними номерами. Як мені пояснили знайомі військові, це були не звичайні автомобілі, а транспорт рівня керівництва бригади або навіть корпусу.
Іноді група з 5–7 чоловік влаштовувала пікніки: смажили шашлики, лунала музика та гучний сміх. Нічого підозрілого в цій поведінці не було — військові живуть і відпочивають. Війна, і ми змушені миритися з таким сусідством. За деревами майже не було видно, що там відбувається.
Але потім почали з’являтися додаткові споруди — саморобні сараї: дерев’яний каркас, обтягнутий плівкою. Спочатку один — усередині ділянки, потім другий — прямо біля нашого паркану.
Я припустив, що це для захисту інструментів від сонця та дощу або щось на кшталт навісу для відпочинку. Працювала болгарка, хтось гупав молотком по металу. Виглядало як звичайні ремонтні роботи.
Як мені пояснили потім, саме так виглядає процес добування тротилу з боєприпасів: їх розпилюють і дістають вибухову речовину. Але це не був достатньо безпечний процес «виплавлення» (згідно з джерелами в інтернеті, це спосіб, за якого використовують рідини, що розчиняють тротил за температури, нижчої за 80 °C, а вплив робочого середовища здійснюють шляхом подачі цих рідин у корпус боєприпасу за температури від 15 до 130 °C. Недоліками цього способу є мала продуктивність унаслідок низького коефіцієнта тепловіддачі газового середовища, великі витрати тепла на нагрівання повітря та недостатньо висока якість очищення боєприпасів зі складною внутрішньою конфігурацією).
В цьому випадку вибухівку просто вибивали молотком!
Якби я тільки міг уявити, що вони луплять молотком по мінах, — я б виїхав із будинку разом із родиною того самого дня! Зараз я з жахом згадую, що майже все літо чув це дзеленчання по металу. Трагедія могла статись будь-якої миті!
Але підозри, що відбувається щось погане, з’явилися, коли прямо біля мого паркану — навіть не всередині цих сараїв — я побачив, як троє людей трамбували білий порошок у пластикові пляшки. Поруч лежали дроти та якийсь інструмент. Я показав фото знайомим військовим. Вони сказали, що це дуже схоже на спорядження саморобних вибухових пристроїв.
Мені не вірилося, що таке можливо. Яка вибухівка в житловому секторі? Хто таке може дозволити? У чому взагалі сенс? Невже фронт може рухнути без тих 20–30 бомб, які вони зберуть "на колінках"? Але я одразу надіслав повідомлення власникові, попросивши пояснити, що відбувається і хто це дозволив.
Ще свіжими були згадки про вибух, що стався наприкінці квітня на іншому кінці Піщанки — біля дач у напрямку Синельникового. Тоді було зруйновано половину вулиці. Але людям так ніхто й не пояснив, що сталося, якою була причина та як можна було цьому запобігти.
Зараз прямо поруч зі мною складалася схожа незрозуміла ситуація, і я майже ніяк не міг на неї вплинути. Я сказав сусідові, що, якщо питання не вирішиться, я зберу речі та виїду.
За результатами мені передали таке:
___
[18.08.2026 12:16] Сами жильцы отрицают, хозяин будет с их руководством общаться.
Он не давал согласия на подобную деятельность и заинтересован решить вопрос, чтобы всем было спокойней. Будет общаться с их руководством.
___
18 серпня власник будинку категорично поставив вимогу, щоб ці військові виїхали, і дав їм тиждень на збори. Я заспокоївся, бо сподівався, що питання буде вирішено і вони нарешті заберуться геть. Кілька днів біля будинку не було автомобілів.
Але 25 серпня дзеленчання відновилося прямо біля нашого паркану. Про це мені телефоном розповіла дружина, додавши наприкінці розмови: «Мені страшно!»
Я був у подорожі. Дружина мусила їхати до Самарі, щоб забрати мою маму та сестру, які приїжджали до мене погуляти в саду й подихати чистим повітрям. Старший син поїхав кататися на велосипеді. Вдома залишалися дві доньки — 15 і 10 років.
Дружина встигла доїхати до Червоного мосту, коли стався перший вибух і все навколо загорілося… Мені зателефонував сусід:
- На ділянці сталася детонація. Тут п...ц.
Зв’язок із дружиною зник…
____
Коли я переїхав до Піщанки у 2007 році, то спостерігав, як усе навколо повільно деградує під натиском жадібності, байдужості, корупції та некомпетентності: інфраструктура, бюджети, земля, довкілля. Як мальовничий край перетворюється на смітник, стихійну забудову та потопає у смороді.
Я не сидів склавши руки. Разом з однодумцями пропонував реформи, боровся зі свинофермою «Сігма», яка смерділа на все село, гасив пожежі, прибирав сміттєзвалища, проводив журналістські розслідування, оприлюднював факти правопорушень посадовців та окремих мешканців. Щоб згадати все, достатньо перегорнути стрічку цієї сторінки.
Я намагався захистити те, що залишилося, та покращити місце, де живу, — для себе й для інших людей. Були численні суди, громадські акції, звернення до поліції, відкриття кримінальних проваджень.
Цей досвід, до речі, пояснює, чому я не звертався до поліції зі своїми підозрами: я впевнений - це не дало б ніякого результату. Із правоохоронного органу поліція остаточно деградувала до статистичного. За всі ці роки не було жодного мого звернення чи кримінальної справи, у яких поліція діяла б неупереджено та без порушень процесуального законодавства.
Я намагався відкрити справи — мені відмовляли. Я домагався їх відкриття через суд, але розслідування затягувалися, а потім справи закривали. Варто зазначити, що були окремі працівники, які щиро намагалися нам допомогти, але вони не змогли подолати систему.
Про що говорити, якщо вони не змогли знайти «сусіда-дегенерата» Калмикова, який із рушниці підстрелив мого собаку, розстріляв ліхтарі вуличного освітлення та сам жив за 300 метрів вище по вулиці? Його будинок, до речі, теж зараз зруйнований. Собака тоді вижила, щоб загинути під час цього вибуху.
Що поліція може зробити з військовими? Чи є взагалі на них управа?
З одного боку, звичайні військові — це безправні раби: без визначеного строку служби, без соціальних гарантій, без належного піклування держави та медичної допомоги в разі поранення чи інвалідності. Навіть їхнє право на життя перебуває в руках командирів. Я переконаний, що ті, хто грюкав молотками по снарядах і мінах, мали відповідний наказ.
З іншого боку — безкарність. Численні військові злочинці уникають відповідальності. Зазвичай їх просто переводять на інші посади — навіть після загибелі людей, убивств і крадіжок. Я не знаю жодного прикладу покарання за військовий злочин. А без покарання, як відомо, зло має властивість зростати.
Як сталося, що військові злочини у нас стали безкарними? Як можна заплющувати на це очі навіть під час війни?
Я довго думав, що рухало цими людьми, коли вони складали тонни боєприпасів у житловій забудові. Заради чого? Наражати на небезпеку себе, цивільних і ціле село...
Так, нам потрібні дрони й вибухівка. Але чому робити це саме в центрі села, а не на закинутій фермі, хуторі чи в безлюдному селі, яких навіть біля Піщанки та Самарі достатньо? Або під землею? Чому не скористатися віддаленою занедбаною промзоною?
Відповідь одна — гроші…
«Свічний заводік»
Це було халявне житло «зі зручностями» — зі світлом, водою і навіть газом. Недалеко від головної траси. Щоб машини можна було сховати під лісом. А село виступало природним маскуванням — як від ворога, так і від своїх, адже помітити незвичайну активність, яку вели «підпільні зброярі», могла не лише ворожа розвідка.
Це дозволяло заощадити: на дорогах, маскуванні, безпеці. Викопати бункер, облаштувати склад, замаскувати це все — гроші, гроші. Жадібність переважила здоровий глузд, піклування про життя людей та їхню власність. Ось така жлобська, нелюдська, звіряча логіка. Із такими «захисниками» й бурятів не треба. Очевидно, що все це робилося не заради патріотизму і не заради перемоги.
Мені невідомо, що це за схема, за якою кустарну вибухівку можна продати комусь навіть усередині війська. Скільки можна на цьому заробити? Десятки тисяч гривень? Сотні тисяч? Мільйон?
Країна буквально купається в грошах партнерів, які фінансують нашу оборонку. Невже держава настільки нікчемна, що не здатна переробляти старі боєприпаси промислово, ефективно й безпечно? Ну віддайте це «ефективним приватним власникам» — нехай зроблять вони, але з дотриманням усіх правил і вимог безпеки!
Як взагалі могла виникнути схема, яка дозволяє списати, вкрасти десятки тонн снарядів і мін (не лише радянських: серед розкиданих виявились навіть американські гранатометні набої стандарту НАТО, тобто передані нещодавно), розібрати їх "на колінках", підпільно, у житловому секторі, а потім продати добуту вибухівку?!
Але комусь — очевидно, не останнім людям у ЗСУ — попри високі зарплати, не вистачало цих сотень тисяч або мільйона неофіційної «премії».
Я роками пишу, що головна проблема країни полягає в тому, що шкурний інтерес домінує над суспільним. Буквально в усіх сферах — політиці, довкіллі, сільському господарстві, медицині, освіті — скрізь.
Якщо дозволити приватним інтересам і приватному бізнесу — великому, малому, будь-якому — діяти без обмежень заради власної вигоди, він робитиме все для максимізації прибутку, не зважаючи на суспільство, довгострокові наслідки, інтереси держави, етичні та моральні обмеження. Це варто пам'ятати, коли вам укотре почнуть розповідати про важливість інтересів бізнесу, приватних інвесторів та їхніх «свобод»…
«Немає такого злочину, на який не пішов би капітал заради 300 % прибутку» — не моя фраза.
Необмежена свобода «підприємництва» залишає після себе випалену пустелю — у прямому й переносному сенсі. Це відбувається в масштабах планети. І це можна зараз наочно побачити в Піщанці.
Колись мальовниче елітне село з лісами, ставками та річками перетворилося на смердюче згарище. Остови всохлих і згорілих дерев, забруднені водойми та луки, кілометри територій, замінованих на десятиліття. Ось наслідки «бізнес-схеми» якихось високопоставлених геніїв із ЗСУ.
Те саме відбувається у сферах, яких ви не здатні побачити: згарище на місці бюджету громади та мільйонні статки посадовців Піщанської ОТГ. Усі мешканці громади зазнають збитків через те, що купка посадовців приватизувала суспільний бюджет.
Але це не відчувається так, як тоді, коли вибухова хвиля за мить знищує ваше житло і забирає чиєсь життя…
…
Перший вибух був не таким потужним. Будинок устояв: знесло частину даху, вибило броньовані вхідні двері та всі вікна. Це розповіли мені сусіди і діти з того, що запам'яталось. Вікна моєї кімнати на другому поверсі виходять прямо на цю ділянку. Якби я на той момент був там — мене б уже не було.
Дітей захистило те, що між їхніми кімнатами та зовнішньою стіною був санвузол, відгороджений ще однією капітальною стіною. Старша донька схопила молодшу, і вони побігли до погреба. Потім вона ще раз повернулася додому, щоб забрати своїх улюбленців — двох морських свинок — і телефон. Завдяки цьому ми згодом змогли дізнатися, що діти живі й де вони перебувають.
Навколо вже все горіло й вибухало.
Як мені здається з розвитку подій, першим вибухнув саморобний сарай, який стояв ближче до нашого паркану. Думаю, саме там зберігалася вибухівка в мішках, яку я бачив на подвір'ї. Саме там, ближче до нас, дружина востаннє чула це дзеленчання металу.
Найімовірніше, всередині був концентрований тротиловий пил. Під час роботи виникла іскра, яка підірвала цей пил, а потім вибухнуло все, що там зберігалося. Пожежа одразу охопила велику територію — в радіусі до кілометра. Дружина, яка на той момент була біля Червоного мосту, сказала, що відразу загорілося все: ліс, трава, очерет. І хоча вибухова хвиля була досить потужною, вона не здатна створити таку суцільну пожежу. Це можливо лише тоді, коли велика кількість палаючої речовини одночасно накриває значний простір.
Загорілися будівлі, де, найімовірніше, і розташовувався основний склад боєприпасів. Почались вибухи вторинної детонації, які чутно на усіх відео. А коли пожежа дійшла до ящиків, що зберігалися в житловому будинку, сталося те, що всі вже бачили на відео: вибух був такої сили, що мій капітальний будинок із газобетону перетворився на купу будівельного сміття.
Передивляючись це відео, я досі не можу зрозуміти, як вижили діти. Вони рятувалися у погребі, який я побудував на місці невдалого басейну, яким ми не користувалися. Це був міцний каркас із гнутого швелера, зварений із товстими листами заліза та засипаний зверху землею.
Ми хотіли щоб це був «домік Хобіта» — купольний будиночок як із фільму, вкритий землею і зарослий травою. Тому конструкція мала бути міцною. А вийшло надійне бомбосховище, яке ми взагалі не планували. Коли під час повітряних тривог пролітали «шахеди», дружина бігала туди з дітьми, найчастіше вночі. Там були розкладачки, подушки, ковдри та вода. Я ще сміявся з цього: ну яка ймовірність того, що на нас упаде «шахед»? Кому ми потрібні? Але зараз під час вибуху у дітей спрацював захисний рефлекс: після першого вибуху вони не розгубилися й побігли туди самі.
Купольні конструкції є одними з найбільш стійких до зовнішніх впливів, зокрема землетрусів, ураганів і значних снігових навантажень. Їхня міцність пояснюється сферичною формою: навантаження рівномірно розподіляється по всій поверхні купола, а не концентрується в окремих опорах чи кутах. Завдяки цьому конструкція краще протидіє вітровому тиску, коливанням ґрунту та деформаціям.
Відсутність гострих кутів і великої кількості несучих стін зменшує ризик локальних руйнувань. Обтічна форма також дозволяє вітру огинати будівлю, знижуючи силу його впливу. Тому купольні споруди можуть бути надійним рішенням для регіонів із підвищеною сейсмічною активністю або складними кліматичними умовами.
Я давно хотів побудувати купольний будинок, але так сталося, що побудував лише погріб, який урятував життя моїм дітям. Конструкцію спроєктувала дружина мого друга Максима Голосного — архітекторка, а сам Максим є відомим громадським діячем і зараз військовослужбовцем.
Якби погріб був звичайним, цегляним, без міцної бетонної підлоги, що залишилася від басейну, вибух просто поховав би їх під землею. А так земля, очевидно, стримала удар: з полиць посипалися банки з консервацією, коробки та пляшки з водою - земля підстрибнула від потужного вибуху. Але сам купол не зазнав жодних ушкоджень: вибухова хвиля просто оминула його, знесла частину землі й пішла далі. Діти навіть не отримали контузії!
На жаль, вхідні двері з міцного металевого листа були повернуті в бік епіцентру, їх просто вибило всередину, як лист папіру. Вони вдарили старшу доньку, і вона тимчасово втратила свідомість.
Але головна біда трапилась далі - навколо тривала вторинна детонація: вибухали поодинокі снаряди й вирувала пожежа. Діти почали задихатися від диму, який вільно потрапляв усередину.
Дружина вже була з ними на зв’язку, знаходилась біля Пуза (що біля Голуба) і вмовляла рятувальників поїхати їх забрати, але ті відмовлялися їхати, поки тривала детонація. На щастя, старша донька здогадалася: діти поливали себе водою та намагалися дихати через мокру тканину.
Коли детонація стихла, дітей нарешті врятували військові на бронеавтомобілі. У старшої — струс мозку, в обох — отруєння чадним газом. Але вони живі.
Зараз старша донька не пам’ятає, як після першого вибуху ще раз повернулася в будинок, щоб забрати морських свинок і телефон. Думаю, її вів ангел-охоронець…
Як казали мені потім фахівці з розмінування, на щастя, вибухнуло не все, а приблизно третина того, що там зберігалося. Багато боєприпасів розлетілося в радіусі до 5 кілометрів, і збирати їх тепер будуть роками. Якби одночасно вибухнуло все, на місці мого будинку був би суцільний кратер, і моїх дітей уже ніщо не врятувало б.
Вибух, який ви бачили на відео, зафільмували знаходиться на відстані 250 метрів від епіцентру — з будинку навпроти. А погріб де ховались діти був за 50 метрів від епіцентрів. Зараз там два лунних кратери діаметром приблизно 20 метрів кожен і глибиною до 5 метрів.
Це ж якою мразотою треба бути, щоб влаштувати таке «виробництво» біля будинку багатодітної родини, майже в центрі села? Вони ж бачили все: діти каталися на велосипедах, гралися біля двору. До нас у двір приходили гратися сусідські діти, а іноді — навіть діти з сусідніх вулиць. Загалом разом могло гуляти 5–8 дітей. Один «мешканець» навіть виносив дітям м’яч, який залетів за паркан. Вони все бачили й продовжували робити те, що робили.
Я впевнений: вибір не робити зло є завжди, особливо в тих, хто виконує злочинні, незаконні накази.
Жодні матеріальні втрати не можуть переважити усвідомлення та вдячність Богу за те, що діти залишилися живими й майже неушкодженими. Це просто диво.
Але все матеріальне що знаходилось там - перетворилося на пил і попіл. І що найцінніше — цілий пласт спогадів: сімейні фотоальбоми, відео- та фотоархіви про те, як зростали діти, як ми проводили щасливі часи разом. Дитячі малюнки, грамоти, фотоплівки ще з мого дитинства. Уся моя робота й діяльність у цифровому та паперовому вигляді. Документи. Сам будинок, повний добрих сімейних спогадів і відчуттів. Двадцять років життя просто зникли без сліду.
Під час вибуху загинули всі наші улюбленці: смішний та милий улюбленець дітей чіхуахуашка Джонік, добрий охоронець Шерлок, який дуже боявся вибухів і навіть грому, ховаючись під своєю будкою, домашній кумедний кіт Шуня і вілична кішка Агата. Вони зростали разом із дітьми, були їхніми друзями й частиною історії нашої родини. В них не було жодного шансу. Це величезна втрата для нашої родини, особливо для дітей.
Сама Піщанка стала для нас рідним домом — тепер уже непридатним для проживання. Ніде більше немає такого повітря: вологого й свіжого. Уранці воно пахне морем, увечері — сосною. Восени — опалим листям, а навесні — квітучим різнотрав’ям.
Та найголовніше — жодне місто не дає тих горизонтальних зв’язків, які народжуються з життя в селі. Це зв’язки між людьми без посередників і формальностей: коли тебе знають і ти знаєш інших; коли продавці на ринку, власники маленьких магазинів у Самарі, знайомі знайомих щиро вітаються й раді тебе бачити. Часто достатньо одного або кількох рукостискань, щоб знайти потрібну людину, розв’язати питання чи запропонувати допомогу.
У великому місті люди нерідко живуть поруч, залишаючись незнайомими одне одному. Натомість у селі формується спільнота: тут знають, до кого звернутися в різних справах, кому потрібна підтримка і хто неодмінно підставить плече. Саме з таких щоденних взаємин складається справжнє відчуття дому.
Самар — це більше село, ніж будь-який віддалений район Дніпра з приватною забудовою, навіть Підгородне.
Двадцять років життя — це майже половина. Таке не минає безслідно, і я сумуватиму за цим. На новому місці доведеться все починати спочатку.
Цього року, у свій день народження, розмірковуючи про прожите життя й власні здобутки, я написав сумну пісню — «Слід у часі». У якомусь сенсі вона стала пророчою.
https://suno.com/s/yuc7RIxaSFg5ZpkW
«Сади ростуть, а дні згасають.
І тільки стіни пам’ятають…»
На жаль, тепер не залишилось навіть стін.
Журналістам і телеканалам: не телефонуйте мені, я не буду нічого коментувати. Мені боляче про це говорити.
У мене немає сил ані на висновки, ані на пропозиції. Я просто хочу залишити цей біль у минулому.
Ми всі вижили. Бог урятував мене, мою дружину та моїх дітей. Ми продовжимо жити далі — вже в іншому місці.
З Піщанкою покінчено. Назавжди.
Вячеслав Горобець
