Бібліотека у Зашкові Львівської муніципальної бібліотеки

01/06/2026

Книгообмін "Книжкова площа" повертається 🤩

Книголюби!
📚 Запрошуємо доєднатися до вже традиційного книгообміну 16 серпня в центрі міста.

Цьогоріч Книгообмін "Книжкова площа" одночасно відбуватиметься у Львові, Тернополі, Теребовлі, Житомирі та Дніпрі, Кривому Розі, Білій Церкві, Хмельницькому, в Ярмолинцях та Токіо (Японія) 🗺

📍 Приносьте свої книги в точки збору (адреси за посиланням у першому коментарі) - отримуйте квиточки-перепустки на обмін 16 серпня на центральній площі зазначених міст.

Проєкт реалізується за підтримки державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України та за підтримки Львівської міської ради.

30/05/2026

Києві презентували книгу Дмитра Стуса про батька: «Василь Стус: життя як творчість»,
Книга поєднує наукове дослідження з особистими спогадами автора про батька. У ній використано уривки з листів, щоденників і нотаток Василя Стуса, що дозволяє глибше зрозуміти його світогляд, творчість і внутрішні переживання.
Автор робить акцент на постаті поета як символі боротьби за людську та національну гідність.

27/05/2026

...все, що я мав написати - написав.
27 травня 1929 р.у селі Трач, на Івано- Франківщині народився автор історичних творів Роман Іваничук. Його називають найпродуктивнішим письменником української літератури: він створив цілу бібліотеку історичної літератури – понад 20 романів, а загалом видав близько 60 книг.

Роман Іваничук вступив у Львівський університет, але на геологічний факультет. Потім покинув його, бо хотів здобути філологічну освіту.

Своїми учителями вважав Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та Ірину Вільде.
1990 року став народним депутатом УРСР, долучився до підготовки і проголошення Декларації про державний суверенітет України і Акта про незалежність України.
Герой України від 2009 року – «за самовіддане служіння Україні, значний особистий внесок у духовне відродження Української держави, плідну літературну і громадську діяльність».
Писав до останніх днів.

Твори Романа Іваничука
«Черлене вино» – про оборону Олеського замку від поляків у 1431-1432 роках під час так званих «Воєн Свидригайла». Вперше в українській літературі змальований побут середньовічного Львова.

Історичний роман «Мальви» («Яничари») – про визвольну війну Богдана Хмельницького. У романі автор розкриває тему яничарства, зради й вірності, патріотизму та манкурства.
П
«Вогненні стовпи» – вперше в українській художній літературі звернувся до теми ОУН і УПА.

Роман «Манускрипт з вулиці Руської» показав зародження ідеї майбутньої визвольної війни Хмельниччини, у Львові кінця XVI-початку XVII ст. За нього Роман Іваничук отримав премію ім. Андрія Головка.

«Вода з каменю» – про «Руську Трійцю»: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, які в 1830-х pp. вперше в Західній Україні почали писати літературні твори народною мовою.

«Четвертий вимір» – про одного з учасників Кирило-Мефодіївського братства Миколу Гулака. У 1985 році за романи «Вода з каменю» та «Четвертий вимір» автор отримав державну премію ім. Шевченка.

«Журавлиний крик» розповідає про життя різних верств Російської імперії другої половини XVIII ст., останні роки існування Запорізької Січі, змальовує образ кошового Петра Калнишевського, показує історичні шляхи України. У творі фігурує Григорій Сковорода, родина Капністів, Кирило Розумовський та інші.

«Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, – каже Сковорода. – А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь», – одна з провідних думок твору.

Роман «Шрами на скалі» поєднує три часові плани: епоху Івана Франка, часи Данила Галицького і 1980-і. Автор приїжджає в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає сліди напису на честь Франкового ювілею і розповідає про геніального поета.
Запрошую до читання!

За матеріалами з відкритих джерел.

Перше аналітичне інтернет-видання Львова. Аналітичні статті та новини економіки, політики, спорту та культури України та Світу

22/05/2026

"Не гасіть духу, не спускайте додолу рук. Україна буде."

21/05/2026

З Днем вишиванки!

Мистецтво вишивання на українських землях сягає доби неоліту та Трипільської культури. Елементи візерунків знаходили ще на артефактах тих часів.
Перші сорочки створювалися насамперед як захист від злих сил. За повір'ями, орнаменти на грудях та зап'ястях закривали вразливі місця людини.
Особливого розквіту мистецтво досягло за часів Київської Русі, де створювалися перші школи вишивки. Згодом традиції розвивалися у козацьку добу та в різні історичні епохи.
Візерунки на вишиванках відрізняються залежно від регіону, але базові символи часто перетинаються.

Геометричні фігури:Ромб — символ родючості та поєднання землі й сонця.Коло — втілення божественної енергії та сонця.Квадрат — знак достатку, гармонії та благополуччя.Рослинні та тваринні мотиви:Калина — уособлення краси, кохання та материнства.Виноград — символ радості та створення сім'ї.Дуб — чоловічий символ, що дарує силу та енергію.Зорі (Сварожичі) — оберіг, що захищає від зла та хвороб. Значення кольорівБілий: Традиційний колір чистоти, святості та невинності.Червоний: Колір любові, пристрасті та життєвої енергії.Чорний: Символ землі, багатства та печалі (часто зустрічається у чоловічих сорочках).Синій та жовтий: Кольори води й вогню, а також національної ідентичності. Вишивка кожного регіону України має свої унікальні техніки виконання та кольорову гаму .Сьогодні вишиванка є невід'ємною частиною святкового образу та сучасного модного одягу, який часто використовується дизайнерами світового рівня.У травні (щорічно у третій четвер місяця) Україна та світ відзначають День вишиванки — свято, започатковане у 2006 році за ідеї студентки Чернівецького національного університету Лесі Воронюк. Це день, коли українці одягають вишивані сорочки на знак єдності.

А ЦЕ ВЖЕ ІСТОРІЯ!
Зашківчанки у вишиванках, поч. 1930-х р.
(Осередок "Союзу українок"):
1р. зліва - направо
Пилюх Катерина, Лампіка Галина
2р.Цікльовська Марія, Пилюх Ксеня, Волін Марія, Новик Ксеня, Грегура Стефанія.
Світлину зроблено на сцені Народного дому с. Зашків у Шевченкове свято. Львівська Муніципальна Бібліотека

20/05/2026

Перший з Пантеону Героїв України

ℹ️ Андрій Мельник: Полковник повертається додому. Фінал 60-річної еміграції.

​ Цієї весни історія України пишеться не лише на полі бою, а й у тиші старовинних європейських цвинтарів.

Могутній КДБ десятиліттями робив усе, щоб його ім’я було викреслене з пам’яті, а прах назавжди залишився на чужині. Але імперії розвалюються, а герої повертаються. У травні 2026 року Україна офіційно зустрічає одного зі своїх головних провідників XX століття - полковника Андрія Мельника (1890-1964).

​☑️ Заповіт, що чекав на вільну Україну.

​ Андрій Мельник постать монументальна: офіцер Українських січових стрільців, начальник штабу Армії УНР, найближчий соратник Євгена Коновальця і людина, яка очолила ОУН після його вбивства. Військовий аристократ, стриманий дипломат і глибоко релігійна людина, він присвятив усе життя виборенню Незалежності. За спробу відродити українську державність нацисти кинули його до концтабору Заксенгаузен, а після війни він продовжив боротьбу в еміграції, ставши ініціатором створення Світового конгресу вільних українців.
​
Полковник помер 1 листопада 1964 року в Кельні та похований у Люксембурзі і був похований на міському цвинтарі Бонневуа. Він залишив чіткий заповіт: його тіло має спочивати в українській землі лише тоді, коли вона стане остаточно вільною. Його дружина Софія Федак-Мельник, яка пройшла з ним увесь цей важкий шлях, лягла поруч із ним в 1990 році.

​☑️ Історична справедливість у травні 2026-го.

​ 60 років Люксембург був тимчасовим прихистком для лідера українських націоналістів. І ось, у травні 2026 року, державна програма з повернення видатних українців із чужини здобула одну з найважливіших перемог. Уряд Люксембургу офіційно передав останки подружжя Мельників українській делегації.
​
У вівторок, 19 травня 2026 року, на цвинтарі Бонневуа відбулася закрита церемонія ексгумації. Прах полковника та його дружини вирушив у дорогу, яку він мріяв пройти за життя.

​☑️ Шлях до Національного Пантеону.

​ Україна готується зустріти свого героя з найвищими державними почестями. Офіційні заходи розпочнуться у суботу, 23 травня 2026 року, у Києві, де в Патріаршому соборі Воскресіння Христового відбудеться масштабне заупокійне богослужіння.
​
А в неділю, 24 травня 2026 року, відбудеться історичне перепоховання. Андрій та Софія Мельники знайдуть свій вічний спокій на Національному військовому меморіальному кладовищі. Полковник, який все життя воював за українську армію та державу, стане одним із перших, хто закладе фундамент майбутнього Пантеону Героїв України. Воля полковника нарешті виконана: він спочиватиме серед своїх, на своїй, Богом даній землі.

​☑️ Чому Андрій Мельник у нашому "Таємничому Архіві"?

​ Цей допис посідає своє місце в архіві як головний доказ того, що істина та історична пам’ять завжди перемагають, навіть через 60 років після смерті. Мельник вчить нас довготривалій витривалості, вірності присязі та мудрості дипломатії. Його повернення додому доводить, що нація, яка шанує своїх героїв і забирає їх додому непереможна.

Імперія, яка намагалася його стерти, розвалилася, а прапори, під якими він воював, сьогодні гордо майорять над звільненими українськими містами. Його повернення - це фінальна перемога над радянським небуттям.

20/05/2026

Охоронець української пісні

ℹ️ Дмитро Ревуцький: Охоронець української пісні, якого радянські спецслужби забили молотками у власному ліжку.

В історії нашої культури є постаті, чия зброя була абсолютно невидимою, але кремль боявся її сильніше за кулемети.

Дмитро Ревуцький (1881-1941) не писав політичних маніфестів. Він був професором, музикознавцем, фольклористом і старшим братом відомого композитора Левка Ревуцького. Проте його витончений аристократизм та прагнення європеїзувати українську музику перетворили його на мішень для спецслужб.

☑️ Благословення від Лисенка та козацьке коріння.

Родина Ревуцьких на Чернігівщині надзвичайно пишалася своїм родоводом: за сімейними переказами, їхній рід ішов від легендарного козака Петра Ревухи з коша Сагайдачного. Мати Дмитра чудово грала на фортепіано і з дитинства прищепила синам любов до фольклору.

Коли статний, інтелігентний Дмитро вступив до Київського університету і записався до студентського хору, на його талант звернув увагу сам "батько української музики" Микола Лисенко. Ця зустріч переросла у глибоку дружбу: Ревуцький став вірним учнем композитора, а згодом головним дослідником його творчої спадщини.

☑️ Ментор неокласиків та оперний революціонер.

Мало хто знає, але Дмитро Ревуцький мав фантастичний педагогічний дар і встиг повпливати на формування української літератури. Коли він викладав словесність у київській гімназії Науменка, одним із його улюблені учнів був зовсім молодий Максим Рильський. Саме Ревуцький заклав у майбутнього поета той самий вишуканий європейський смак.

За радянських часів Дмитро став професором Музично-драматичного інституту. Разом із Климентом Квіткою (чоловіком Лесі Українки) він рятував від забуття кобзарські думи та чумацькі пісні. Але його головним, майже титанічним проєктом став переклад українською мовою 1500 творів світової класики. Завдяки йому шедеври Бетховена, Шопена та світові опери зазвучали солов'їною, руйнуючи міф про те, що українська мова придатна лише для селянських пісень.

☑️ Фатальний інсульт у жорнах терору.

У 1930-х роках система почала за це мститися. Ревуцького звинуватили в "націоналізмі" та "петлюрівщині", вигнали з роботи й позбавили засобів до існування. Постійне цькування призвело до трагедії: у 1939 році вченого розбив важкий інсульт. У нього паралізувало половину тіла і майже зникла мова (це сталося після того, як у нього викрали рукопис унікальної книги про кобзарів). Проте навіть прикутий до ліжка, він намагався пошепки диктувати нові наукові праці.

☑️ Світанок листопада 1941-го: Спецоперація НКВС.

Коли до Києва зайшли німці, паралізований професор фізично не міг евакуюватися. Він залишився в окупованому місті, і це вирішило його долю. Радянська влада панічно боялася, що авторитетний професор-"націоналіст" піде на співпрацю з окупантами або очолить якусь культурну інституцію.

На світанку 29 листопада 1941 року в квартиру Ревуцьких постукали. Невідомі увірвалися до кімнати й з дикою жорстокістю забили молотком безпорадного вченого і його дружину.

Німецька влада згодом звинуватила в цьому радянських підпільників на чолі з Володимиром Кудряшовим, заявивши, що це було звичайне пограбування. Проте сучасні історики сходяться на одному: це була чітко спланована ліквідація, виконана диверсійною групою НКВС за прямим наказом згори.

☑️ Чому Дмитро Ревуцький у нашому "Таємничому Архіві"?

Ми вносимо його ім'я до архіву як нагадування: культура - це теж лінія фронту. Ревуцький довів, що нотні зошити, словники та переклади світової класики в руках патріота є залізобетонним фундаментом нації. І імперії знищують таких людей першими, бо знають, що мову й пісню, зашиту в генетичний код, неможливо перемогти танками. Його життя - це нагадування про те, якою дорогою ціною оплачене наше право чути українське слово сьогодні.

20/05/2026

"Найвищий обов'язок - посвятитись нації!"- напередодні Дня Героїв відбулася лекція О. Яцкович, старшої наукової співробітниці Львівський історичний музей про трагічну загибель Євгена Коновальця та підрив пам'ятника у рідному селі.
Слухачами були учні 6 класу Зашківський ліцей імені Євгена Коновальця Львівської міської ради.

Вдячні за співпрацю!

Наталя Лущак
Львівська Муніципальна Бібліотека

19/05/2026

Для нього слово було не прикрасою!

Він прожив лише 30 років.
Але встиг написати про українську літературу так, ніби це була не книжкова справа, а питання життя й свободи майбутньої держави.

19 травня 1889 року народився Микола Євшан.

Справжнє його прізвище — Федюшка.

Він народився у Войнилові, на Івано-Франківщині, в бідній селянській родині.

З дитинства мав слабке здоров’я.
Але мав інше — гострий розум, характер і дивовижну жагу до знань.

Батько зрозумів: у полі цей хлопець навряд чи стане великою опорою.
Зате в науці може піти далеко.

Так Микола потрапив до польської гімназії у Станіславові.

І вже там почалося його перше щоденне протистояння.

Бо українську мову тоді часто сприймали як “селянську”, другорядну.
І юному Євшану доводилося відстоювати право залишатися українцем навіть у звичайному спілкуванні.

Пізніше він вступив до Львівського університету.

Саме там молодого Євшана помітив Михайло Грушевський — один із найавторитетніших українських істориків того часу.

За підтримки Грушевського Микола почав працювати в Науковому товаристві імені Шевченка, писати свої перші статті й поступово входити в українське інтелектуальне середовище.

Але спокійно вчитися йому не дали.

У 1910 році Євшана виключили з університету за участь у проукраїнських студентських виступах і конфліктах із польськими студентами.

Навчання довелося завершувати вже у Відні.

Псевдонім “Євшан” Микола взяв не випадково.

Євшан-зілля — це трава, яка повертає людині пам’ять про свій народ.

І в цьому було щось дуже символічне.

Бо сам Євшан хотів повернути українцям відчуття сили.

Не жалі.
Не меншовартості.
Не вічного плачу над собою.

А сили.

Він був одним із перших українських літературних критиків-модерністів.

Йому було тісно в старих рамках.

Він хотів, щоб українська література перестала бути провінційною, перестала боятися нових тем, нової мови, нового мислення.

Для нього слово було не прикрасою.

Воно могло бути кличем.
Могло бути мечем.
Могло бути сторожею народного духу.

А потім прийшла війна.

У 1914 році Микола Євшан пішов добровольцем до війська.
Воював на різних фронтах Першої світової.
Став офіцером.
Був поранений.

Коли постала Західно-Українська Народна Республіка, він вступив до Галицької армії.

Той, хто писав про силу слова, взяв на себе й іншу відповідальність — захищати країну вже не лише думкою.

У 1919 році Микола Євшан помер від тифу під час страшної епідемії, яка косила Галицьку армію.

Йому було лише 30.

Та навіть за свої короткі 30 років Микола Євшан встиг зробити те, що вдається не всім за довге життя.

Він залишив після себе не просто статті й книжки.

Він залишив думку, що українська культура може бути сильною.
Сміливою.
Вільною.

І що народ починається не лише з кордонів чи армії.

А ще — з мови, пам’яті, літератури й людей, які не бояться їх захищати.

Минуло понад сто років.

Але слова Миколи Євшана й сьогодні звучать так, ніби написані для України нашого часу.