17/11/2019
Високий Замок.газета,Досі у розшуку близько 700 одиниць зброї, що зникла у «Ніч гніву»18.02.2016,Юлія Ліщенко,Спроба аналізу погромів силових установ у Львові, які відбулися з 18 на 19 лютого 2014 року.
Минуло два роки відтоді, як у Львові відбулася так звана “Ніч гніву”. Із 18 на 19 лютого 2014 року сотні активістів пройшли маршем по місту — на знак протесту проти розправ на столичному Майдані. Вони захопили і погромили низку силових установ - обласне управління і райвідділи міліції, обласну прокуратуру, СБУ, суди, військову частину на вул. Стрийській. Дякувати Богу, обійшлося без жертв, оскільки особливого спротиву господарі установ не чинили. Було спалено стоси службових документів, розбито гори техніки, спалено службові машини. Та найстрашніше, що з райвідділів міліції зникла більш як тисяча одиниць зброї (ці стволи досі “вилазять” у різних бандитських розбірках)...
Зараз, із відстані двох прожитих років, відкинувши емоції, спробуємо проаналізувати: що це було? Чому силовики без бою здали свої приміщення? Багато хто вважає, що вияв народного гніву не був спонтанним, а керівники правоохоронних структур були поінформовані заздалегідь про очікувані штурми. Тож хто був організатором “Ночі гніву”? Чи брали у них участь, крім львів’ян, привезені з інших областей молодики? З якою метою була влаштована ця акція? Ці запитання журналіст “ВЗ” поставила безпосереднім учасникам тодішніх гарячих подій. «Справи щодо захоплення приміщень були декриміналізовані і закриті»Сергій ЗЮБАНЕНКО.Тодішній начальник Львівського міського управління міліції (зараз — заступник начальника головного управління Національної поліції у Львівській області). Був в епіцентрі штурму Головного управління МВСУ у Львівській області, проводив переговори з активістами. Справи щодо захоплення приміщень були декриміналізовані і закриті. Залишилося кримінальне провадження щодо викрадення зброї. Було викрадено більше тисячі одиниць зброї! Наразі повернуто — менше половини. У розшуку близько 700 одиниць зброї. Багато тої зброї — у зоні АТО, чимало людей досі просто тримають її, скажемо так, для самозахисту. Згадувати ці події — непросто. Це велика пляма у моїй професійній діяльності, адже зникла зброя. Згідно із законом, у ту ніч треба було застосовувати силу і зброю. Але ніхто не міг переступити через цей момент і застосувати зброю. Ні керівництво Головного управління (генерал Олександр Рудяк. - Авт.), ні я, який тоді керував міським управлінням. Хоч ми підозрювали, що це спланована акція, але водночас розуміли, що було багато людей, які прийшли за покликанням серця, на знак протестів проти злочинів на Майдані. Багатотисячний натовп був заведений вмілими провокаторами, і в разі застосування сили могли постраждати невинні люди. Тому ми робили все, щоб не було жодного пострілу. Єдине, чого боялися, що вистрелять з боку протестувальників і тоді почнеться... Тому все решта відходило на другий план — краще було здати приміщення, але зберегти життя людей. Крім того, я не бачив жодного працівника міліції, який би хотів застосувати зброю. Хоча було багато,Не виключаю, там були і нельвів’яни, але я бачив переважно знайомі обличчя. Можливо, сторонні були в інших місцях чи в задніх рядах. Настрої у натовпі були 50 на 50: одні заспокоювали, інші - підливали олії у вогонь. І вони також були місцеві. У них між собою навіть були деякі сутички. А коли зі ЗМІ стало зрозуміло, що робиться, то в райвідділах з’явилася купа раніше судимих людей, які хотіли знищити справи, пограбувати тощо. Пішла ланцюгова реакція.
Збурення у приміщенні ГУ МВСУ почалося з 2-го поверху. Коли дійшло до апофеозу, коли почали шарпати генерала, плювати, якась група адекватних людей погодилася на переговори. Мене делегували на ці перемовини. Але проблема була в тому, що не було єдиної позиції протестувальників. Кожен мав своїх неформальних лідерів, свої наміри. На першому поверсі, на вході, вже починали шини палити. Мене завели у цей збуджений натовп для перемовин. Майже усі - у балаклавах. І тут чую хтось кричить: “Давайте його спалимо”. Було моторошно. Мене сприймали як представника режиму, і щось їм пояснювати було без сенсу. Усе могло би закінчитися фатально... У цей момент один чоловік у балаклаві збив мене з ніг і потягнув в іншу кімнату. Ми якось вилізли через вікно, і він відвів мене за фасад. По суті, він мене врятував від розправи агресивного натовпу. Це був колишній працівник міліції, який звільнився у 90-х роках. Він мені потім зізнався.
Зрозуміло, ніхто з міліціонерів не захищав би тодішній режим. Але багато з них вийшли захистити свій службовий обов’язок, щоб не було колапсу. Якщо “Ніч гніву” була спланована, то, напевно, сподівались на жертви. Відтак АТО могла би бути не на сході, а на заході України. Кажете, є версія, що керівництво міліції могло знати про “Ніч гніву” заздалегідь? Можливо, хтось і знав, але мене не посвячували. Я не знав. Ще до цих подій були люди, які за мною і за моєю сім’єю стежили (в тому числі і бандити). Переховував свою сім’ю по різних селах....
