Львівська обласна універсальна наукова бібліотека

29/05/2026

28 травня в бібліотеці історик Іван СВАРНИК розповів білоруській спільноті Львова, яку організував Алєксєй ФРАНЦКЄВІЧ, про львівські топоніми, пов’язані з Білоруссю. Це, передусім вулиці, назви яких походять з різних періодів. По-друге, це значний масив історичних документів, що відклались у багатьох фондах Історичного архіву. По-третє, це будівлі й цвинтарі, пов’язані з постатями білоруської культури, політики, мистецтва.
Щодо вулиць історик коротко розповів про історію сучасних перейменувань вулиць, зокрема про роботу експертної комісії, яку очолював архівіст Орест Мацюк. Тоді було здійснено значну роботу з декомунізації і дерусифікації топонімів Львова, з’явилися 2 нові білоруські назви – вул. Ф. Скорини (1992) і Річицька (1993). Щоправда, зникла вул. Мінська, якій повернули історичну назву Золота. Серед давніх назв, які з’явилися ще в ХІХ-на поч.ХХ ст. – вулиці борця за свободу Т. Костюшка (1871), письменника А. Міцкевича (1871, сучасна 1944), композитора С. Монюшка (1892), письменниці Е. Ожешко (1907), Ґрюнвальдська (1907). Була також пл. Брестської унії (згодом Липнева), Віленська (Литвиненка), Сапіги (нині Бандери), Оршанська (Бакинська). Ходкевича (Богуна). В радянський період у Львові назвали вул. Янки Купали (1946), К. Острозького (1950). Наливайка (1950), Пінську (1958), Білоруську (1963), Брестську (1975). Презентацію розповіді підготував А. Францкєвіч.
Найбільше відомостей про історію, культуру, духовні справи білорусів – у документах ф. 201 (Греко-католицька митрополича консисторія) та 408 (Греко-католицький митрополичий ординаріат). Це матеріали про православну й греко-католицьку церкву в Білорусі, про Й. Кунцевича та ін. діячів, про білоруське книгодрукування, діяльність братств у Вільні, Бересті. Документи про політичну історію Білорусі ХХ ст., національно-визвольну боротьбу відклалися у ф. 392 (Українська парлам. репрезентація), 462 (Український горожанський комітет), про театр - у особовому фонді Ванди Семашко (ф. 80), про наукові й суспільні контакти – у ф. 309 (НТШ). Зокрема, тут є розвідки про білорусів І. Крип’якевича й І. Свєнціцького, листування з науковими установами.
Серед будівель історик виділив Львівський університет (старий корпус) і НТШ. Білоруси поховані на Личаківському цвинтарі. Зокрема, на меморіалі повстанців 1863-1864 рр. центральним є поховання Шимона Візунаса Шидловського, хорунжого Вітебської землі, там само похований видатний біолог проф. Бенедикт Дибовський. Бюст письменника Ю. –І. Крашевського прикрашає будівлю колишньої книгарні Губриновича навпроти катедри.
До розмови про наші спільні традиції долучилися депутат Ореслава ХОМИК, громадський діяч Юрко АНТОНЯК, представники різних білоруських організацій. Серед присутніх також поширили для підписання «Петицію справедливості» про вшанування іноземців (зокрема білоруських добровольців), які загинули у війні за нашу незалежність.

29/05/2026

‼️До уваги користувачів‼️
31 травня, у неділю, бібліотека не обслуговуватиме.
🌿☘️Щиро вітаємо вас зі світлими Зеленими святами!🌿

29/05/2026

До 175-річчя від дня народження польського художника, фотографа, письменника, філософа, теоретика мистецтва (псевдонім Віткацій) відділ літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка запрошує зацікавленого користувача відвідати літературну експозицію з його творами, листами, малярськими працями та критичними матеріалами про письменника.
Творчість Віткевича важко класифікувати, але найближче вона пасу́є до експресіонізму, нерідко вона зближується з сюрреалізмом. Багато в чому його творчість є близькою за духом до Кафки, хоча без явного песимізму. Можна вважати Віткевича попередником театру абсурду. Його твори відрізняє не тільки дивина й витонченість, а й прагнення відобразити нові реалії, нові підходи науки і техніки, їх вплив на образ людини.
Низки творів Віткевича мають прямий стосунок до експресивного модерну з багаторівневим нашаруванням філософії, абсурдизму, еротизму і все це на тлі історично-апокаліптичних пророцтв про руйнування засад європейської цивілізації. Найвідомішими з прозових творів автора є романи «Прощання з осінню» (пол. Pozegnanie jesieni) (1925) та «Ненаситність» (пол. Nienasycenie) (1930).
Він належав до грона художників, які мали найбільший вплив на історію польського мистецтва кінця ХІХ ст. Його листи також залишили слід у польській суспільній думці на межі ХІХ-ХХ століть; він був відомим і шанованим моралістом, який розглядав проблеми релігії, етики й національної ідентичності в таких роботах, як «Християнство і катехизм», «Валленродизм або знікчемнення», «Багно», «По роках», «Життя, етика, революція».
Він належав до грона художників, які мали найбільший вплив на історію польського мистецтва кінця ХІХ ст. Його листи також залишили слід у польській суспільній думці на межі ХІХ-ХХ століть; він був відомим і шанованим моралістом, який розглядав проблеми релігії, етики й національної ідентичності в таких роботах, як «Християнство і катехизм», «Валленродизм або знікчемнення», «Багно», «По роках», «Життя, етика, революція». З ім’ям Віткевича асоціюється постать видатного критика і теоретика мистецтва, художника, ілюстратора та автора архітектурних проєктів, який бореться за прорив польського мистецтва в європейському контексті. На той час це було відстале, провінційне мистецтво, в якому переважала література і загальноприйняті академічні засоби вираження. Будучи поборником реалізму в образотворчому мистецтві, Віткевич став також «пророком закопанського стилю» в архітектурі та проєктантом характерних для Підгалля предметів побутового вжитку. Не можна також не згадати його заслуг як батька і наставника іншого видатного митця Станіслава Іґнація Віткевича (Віткація), який, заперечуючи погляди «старого» Віткевича, створив власне творче бачення, абсолютно відмінне від батьківського.
В історії польського мистецтва живопис Віткевича відіграв менш важливу роль, ніж його теоретичні рефлексії. Багато картин художника не піддаються чіткій класифікації та вражають своєю одночасною сумісністю з декількома мистецькими напрямками. У найвидатніших його роботах дивовижним чином поєднується романтична настроєвість з натуралістичною технікою та символістським відчуттям двовимірності світу, його матеріальної та духовної природи водночас.
Ім'я Віткевича завжди асоціювалося з мюнхенським гуртком, із сильним впливом реалістичної течії у формулі, яку розробили Максиміліан Ґеримський і Юзеф Хелмонський. Величезний вплив на формування його етичних й естетичних поглядів мав Адам Хмельовський, який пробудив у ньому пристрасть полеміста і талант об’єктивного наставника. Він також утвердив його переконання в хибності академічної системи навчання, яка нав’язує митцям мертві правила та жорсткі естетичні норми.
Тематично творчість Віткевича була зосереджена на пейзажі, що важливо — на польському пейзажі, але на ранньому етапі включала, як і личить мюнхенцю, сцени з повсякденного життя та портрети; ярмарки, корчми, полювання, похорони, оранки — типова іконографія живопису молодого Віткевича.
До більш цікавих епізодів, що відбуваються в селі, належить картина «На ярмарку» (1882), яка вирізняється безладним кадруванням сцени, скупченістю зайнятих торгівлею селян, різноманітністю їхніх поз, жестів і мін. Характерним для реалістичного живопису тут є ретельне відтворення архітектурних деталей, костюмів і предметів на прилавках. Його ілюстративна робота під час співпраці з тижневиком «Wędrowiec» підказала Віткевичу ідею задокументувати повсякденне життя у Варшаві та показати справжнє обличчя великого міста. Він запросив Александра Ґеримського, Владислава Подковінського та Юзефа Панькевича зробити серію малюнків на цю тему. У своїй монографії про Александра Ґеримського він пише так:
«Багато років виношував план книжки про Варшаву [...] живу, сучасну, про місто, яке вібрує новим життям у своїх старих стінах і огортає сусідні простори своїми жахливими багатоквартирними будинками; як воно страждає і як воно радіє, з усім благородством і всією нечистотою, яка в ньому є; від горищ до підвалів, від палаців до ям на берегах Вісли, де гниють здичавілі люди, яких поїдають воші та хвороби. Одним словом, щоб дати повну картину цієї дивної і жахливої дійсності великого міста.»
У «Мистецтві і критиці» Віткевич так характеризував властивості натуралістичного, психологічно заглибленого живописного образу:
«Характер певного обличчя визначає його форма і колір. Чоло, ніс, очі, вуста, підборіддя не тільки своєю формою виражають цю індивідуальність, їхнє забарвлення майже однаково впливає на вираз обличчя, так само, як це забарвлення змінюється відповідно до різних емоційних рухів. Показати цей індивідуальний характер з усіма його властивостями засобами живопису — завдання портрета. Суть у тому, щоби відтворити цю відому людину, а не якийсь ідеальний, середньостатистичний людський тип.»
Фундаментом естетичної теорії Віткевича, що є дітищем позитивістського світогляду, була сентенція «не що, а як», а постулат «гармонії кольорів і логіки світлотіні» став першочерговим серед живописних завдань.
Прагнучи обмежити наративний аспект образотворчого мистецтва, митець зосереджувався на малюванні пейзажів; він створив їх багато.
Важливою частиною спадщини Віткевича є його приватне листування. Загалом він написав понад дві тисячі листів. Писав рідним, друзям, а найчастіше синові. Коханий Стась зростав під наглядом батька в Закопаному. Листування починається з 1900 року і триває до кінця життя Віткевича. Листи сповнені любові, у них є такі звертання як «Моє золото», «Найдорожчий». На жаль, Віткацій знищив свої листи. Листи були безцінним документом епохи, важливим свідченням поглядів Віткевича та рис його особистості: мудрої, благородної людини та люблячого батька.
У живописі Віткація вплив формізму проявлявся в поєднанні елементів кубізму, експресіонізму й народної образності — мотивів, що нагадували ритуали або марення. У його портретах цього періоду тіло поступово втрачає свою природну цілісність, натомість з’являється «поле сил», яке охоплює людину. Форми викривлені, кольори контрастні, лінії переривчасті — усе це спроба передати емоційне напруження, яке відчуває зображений персонаж. Паралельно формувалась естетична програма Віткація, викладена в праці «Нові форми у малярстві» (Nowe formy w malarstwie, 1919). У ній митець запровадив поняття «чистої форми» — мистецтва, що не прагне зображати чи пояснювати, а лише викликає сильне внутрішнє переживання.
Портретні картини Віткація — це не просто зображення моделей, а радше сценічні дійства, де обличчя стає головним актором. Художник свідомо створював «образи ролей» — персонажів, які не обов’язково були схожі зі своїми прототипами. Його роботи цього періоду нагадують монодрами: гротескні вирази, зміщені пропорції, перебільшена міміка — усе це посилює відчуття театральності.
Деякі полотна Віткація було втрачено або знищено — і навколо них поступово виросли легенди. Відомо, що художник іноді навмисне знищував свої роботи. Наприклад, у Закопаному, в підвалі санаторію, де він лікувався, за чутками, зберігався один із портретів, який зник без сліду. Доказів цієї історії не існує, але міф продовжує жити.
Останній акт митця теж овіяний таємницями. У вересні 1939 року, після совєтського вторгнення в Польщу, Віткацій скоїв самогубство в селі Єзьорах (нині — Великі Озера, Україна), де його й поховали на місцевому цвинтарі. 1988 року тіло митця ексгумували й урочисто перепоховали в Закопаному. Та коли 1994-го провели повторну експертизу, з’ясувалося, що в могилі були останки жінки, приблизно 30-річної. Справжнє місце поховання Віткація залишається невідомим — як і межа між вигадкою й реальністю в його житті.

29/05/2026

Під назвою ПІЗНАВАЙ СВІЙ КРАЙ – ПІЗНАВАЙ УКРАЇНУ у великому читальному залі розгорнуто книжкову виставку, присвячену Дню краєзнавства, який відзначають в Україні 29 травня. Виставка є своєрідним панорамним поглядом на колосальний історичний, духовний та культурний пласт нашого регіону. Краєзнавство – це не просто фіксація минулого, а глибоке розуміння власної ідентичності. Тут представлені унікальні дослідження, які розкривають таємниці заснування міст і сіл Галичини, сучасні видання, що аналізують автентику і традиції нашого регіону. Експозиція – живий діалог між минулим і сучасністю. Вона буде цікавою як для дослідників, так і для тих, хто просто закоханий у неповторний дух Львівщини.
Запрошуємо охочих відвідати нашу виставку!

28/05/2026

Абонемент відділу літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка рекомендує учням, ліцеїстам і тим, хто вивчає іноземні мови почитати у літній період літературу "Fantazy", тобто фондову фантастичну літературу, дія якої відбувається у вигаданому світі, де магія та міфічні істоти є реальністю. Сюжети такої літератури часто базуються на міфології та фольклорі. Жанр поділяється на безліч піджанрів — від затишних історій до епічних битв і темних антиутопій. Ці риси визначальні для фентезі і поєднують цей жанр із літературною казкою.
Справжнє народження сучасного фентезі відбулося після публікації «Володаря перснів» Дж. Р. Р. Толкіна. Ця книга, а також «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса і «Земномор'я» (Earthsea) Урсули Кребер Ле Гуїн заклали основи одного з найпопулярніших жанрів, у якому зараз працюють сотні письменників.
У 1960-х-1970-x роках фентезі стало основою, на якій зародилися рольові ігри. У рольових іграх персонаж або ватага з декількох персонажів подорожує фентезійним світом у пошуках різних пригод (виконання завдань, пошук артефактів). При цьому кожний персонаж має різноманітні характеристики, які змінюються зі збільшенням досвіду. Dungeons & Dragons (Підземелля й дракони) стала однією з найуспішніших ігрових систем і сама внесла до фентезі певні елементи, які з часом стали класичними для жанру.
Стандартним обов'язком автора високого фентезі стало виписування дрібних деталей фантастичного світу, в якому відбуваються події історії. Найбільших успіхів на цих теренах досяг Дж. Р. Р. Толкін, автор «Володаря перснів», «Гобіта», твору, що передує знаменитій трилогії, і «Сильмариліону». Толкін не стільки писав історію, скільки придумував мови, а вже на їхній основі — і всю міфологію народів, що населяють його світ. Саме Толкін ввів у масову культуру в сучасному вигляді ельфів — витончених безсмертних створінь, гномів (низькорослі сильні підгірські жителі, спеціалізуються на виробах з металу й каменю) та ентів (довгоживучі деревоподібні гуманоїди).
Роберт Джордан не занадто відстав від Толкіна. Його цикл «Колесо часу» у фанатських базах даних налічується понад 1700 персонажів. У світі Джордана присутні більше ніж десять націй, кожна зі своїми традиціями й особливостями, а також зовсім особлива раса оґрів, що є сумішшю толкінівських гномів і ентів. За життя автор написав 11 томів, проте завершальний — «Пам'ять світла» — дописати не встиг.
Запрошуємо до захопливого літнього світу "Fantazy"! Літературу можна взяти додому на один місяць, після чого її потрібно повернути до абонетента нашої книгозбірні, або продовжити термін користування. Чекаємо на вас щодня від 10.00 до 18.00 крім суботи, неділі.

27/05/2026

Запрошуємо!

26/05/2026

26/05/2026

Останнього травневого понеділка всі охочі, а їх було досить багато, могли послухати розповідь історика Івана СВАРНИКА про славну родину львівських греків Корняктів, яка залишила помітний слід в історії і культурі Львова.
Корнякти, як і більшість греків (Папари, Ланґиші, Мазаракі та ін.), перебралися до Львова в середині ХVІ ст. Цей рід походив з о. Кандії (Крит), займався торгівлею (вина, тканини, бавовна). Першим до Львова прибув Михайло, який був купцем-оптовиком, мав спільні справи з господарем Волощини Гераклідом Деспотом і був вбитий через фінансові проблеми, а його майно забрав Деспот. Констянтин, молодший брат Михайла, прибув до Львова 1554 р. і продовжив справу брата, зокрема привозив до Львова великі партії дорогих грецьких вин – мальвазії й мускателя, бавовни та ін. східних товарів. Також позичав гроші польській знаті, в т. ч. і королю. Протягом 1571-1583 рр. був митником Руської землі, став дуже заможним і впливовим купцем. Володів Збоїшами, Гусаковом, Щирцем. Того ж 1571 року король надав йому шляхетство і герб. Як православний, він був членом Успенського братства, фінансово підтримував будівельні роботи в Успенській церкві й Онуфріївському монастирі. Зокрема 1570, коли завалилася під час будівництва дзвіниця (її споруджували коштом Давида Русина), найняв італійського будівничого Петра Барбона, і той у співпраці з Павлом Римлянином спорудив чудову триярусну вежу, вкриту шатровим дахом, яка отримала назву вежі Корнякта. 1575 р. Костянтин одружився з Анною Дідушицькою, представницею давнього й впливового руського роду. На вимогу нареченої Костянтин погодився покинути торгівлю. Подружжя жило в злагоді, мало трьох синів – Констянтина, Олександра й Михайла, які вчилися в Падуї, доньок Анну й Катерину, одружених з Тарновським і Ходкевичем (потім за Вишневецьким). 1580 Костянтин Корнякт збудував для себе палац на Ринку. Його будівничими були Петро Барбон і Павло Римлянин. Завдяки багатству і впливу власника будівля вирізняється розміром і оздобленням, зокрема цікавим аттиком зі скульптурами короля та свити. Це єдина будівля Львова, що містить внутрішні аркади (Італійське подвір’я). Також Констянтин Корнякт фінансував спорудження однієї з 4 потужних веж зовнішнього пояса фортифікацій міста, яка також мала назву Корняктівської чи Констянтинової. Її розібрали в к. ХVІІІ ст. З синів К. Корнякти Михайло помер молодим в Італії, Олександр також жив недовго – помер 1605 р., через два роки після смерті батька. Костянтин молодший, найстарший із дітей, осів у с. Білобоки біля Переворська, збудував там замочок, хоча мав потужніший замок у с. Сосниці. Констянтин син Констянтина мав тривалий конфлікт із сусідом С. Стадницьким («Дідьком»), описаний В. Лозінським. Помер 1624 р. від ран, отриманих у бою з татарами. Чоловічу лінію роду продовжив його син Кароль Францішек. Він був католиком і воював проти козаків під Зборовом і Берестечком, захищав Перемишль від Хмельницького. А його син Антоній Кароль помер 1726 р., не залишивши нащадків. Однак пам’ять про Корняктів живе в чудових архітектурних пам’ятках Львова – вежі й кам’яниці на Ринку, які віддавна є своєрідними «візитівками» міста.

22/05/2026

Організація української нації «Держава», українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Український світогляд у науковій спадщині Володимира Гнатюка».
У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич окреслив головну мету круглого столу, а також теми та контексти обговорення:
«Нашою темою, — розпочав доповідач, — є українська усна народна творчість (фольклор) як основа формування національного світогляду, історичної пам’яті та релігійно-міфологічних вірувань українського народу, як основа формування національних цінностей, як основа єднання українців навколо спільних традицій, символів та міфів.
Нашою темою є стислі вислови про національну філософію і національну мудрість, закодовані у прислів’ях та приказках, глибина почуттів в народній пісні, походження світу в казках і легендах, а також національна поведінка в українських обрядах, звичаях та ритуалах, що представляють нашу культурну самобутність серед народів світу.
Нашою метою є представити українську усну народну творчість як національну спадщину видатного подвижника української нації, визначного етнографа та фольклориста Володимира Гнатюка.
Контекстами нашого наукового обговорення теми мають бути:
Проблемні питання нації, зокрема десакралізація фольклорних текстів, втрата їх первісного магічного та священного значення, позбавлення їх глибокого символічного змісту та зведення до ужиткового, буденного рівня.
Проблемні питання національної освіти та національного виховання у творенні української ідентичності на основі українського фольклору, що постають у критеріях вибору священних текстів, які покликані формувати український національний світогляд — образно кажучи у питаннях розбудови українського національного храму на основі текстів усної народної творчості.
Тоді, коли стерті з національної пам’яті давня історія, давня література, давня віра, — продовжував Є.˚Салевич, — фольклор залишається душею тисячолітньої української нації, адже саме в ньому зберігаються міфологічне сприйняття світу та первісна, створена Богом українська ідентичність, яку ми зобов’язані берегти.
Cама ж наукова спадщина Володимира Гнатюка — це систематизовані народні вірування, демонологія та уявлення давніх українців про сотворення світу.
Його фундаментальні праці «Знадоби до української демонології» та «Нарис української міфології», зібрані й опубліковані тисячі автентичних казок, легенд, байок, анекдотів, сороміцьких і побутових пісень, а також видані багатотомові серії «Етнографічного збірника» та «Матеріалів до українсько-руської етнології» є першоджерелами для вивчення традиційного українського світогляду, звичаєвого права та матеріальної культури, де українці постають первісно Божими дітьми, наділеними Божою піснею, господарями райської землі — відважними, волелюбними, світлими людьми.
З огляду на це очевидною є потреба в поглибленні наукових студій, створенні наукового товариства та впровадженні відповідних програм національної освіти й національного виховання навколо наукової спадщини Володимира Гнатюка.
Так само очевидною є й потреба в реалізації національних проєктів, спрямованих на навернення молодих українців до свого рідного Божого образу через поширення українського світогляду, збереженого в усній народній творчості та в українському фольклорі.
Промову «Традиційний український міфосвіт у виданні колядок і щедрівок Володимира Гнатюка» на круглому столі подав відомий дослідник давньої української літератури, поет Павло Салевич. Він мовив таке:
«У фундаментальній спадщині В.˚Гнатюка, присвяченій дослідженню традиційного світогляду українців, особливе місце посідає видання колядок і щедрівок, опубліковане 1914 р. в 35–36-му томах “Етнографічного збірника” НТШ. Се наукове джерело й донині залишається одним із найповніших і найавторитетніших у сій галузі. Тексти збірника зберегли відгомони дохристиянської космогонії, міфопоетичні трансформації та історичну пам’ять українського Середньовіччя. Сам В.˚Гнатюк розглядав сі матеріали як надзвичайно цінне джерело для реконструкції прадавньої української міфологічної системи. Серед визначальних рис Гнатюкових студій варто виокремити три основні аспекти.
По-перше, се грандіозний масштаб і високий ступінь автентичности зібраного матеріалу, адже учений упорядкував величезний масив унікальних зразків переважно із Західної України. Він подав їх у первісному, невиправленому вигляді — з усіма діалектизмами та специфічними рефренами, законсервувавши сакральний словесний код нашого традиційного обряду.
По-друге, учений здійснив глибоке аналітичне розмежування світоглядних пластів, чітко відокремивши давню язичницьку (традиційну) основу від пізніших християнських нашарувань. Також він виявив релікти дохристиянської космогонії — зокрема мотиви сотворення світу із первісного океану, образ Світового Дерева та культ небесних світил через величання господаря закликанням ясного Сонця, світлого Місяця та дрібного Дощику.
По-третє, В.˚Гнатюк приділив значну увагу реконструкції лицарського епосу. Він детально проаналізував дружинні колядки, які вижили завдяки різдвяному обряду і законсервували в собі військову естетику України-Руси ХІ–ХІІІ століть, поєднуючи історичну пам’ять із глибокими міфоепічними структурами.
Високу наукову цінність у спадщині В.˚Гнатюка мають тексти, що фіксують релікти праіндоєвропейських міфів, серед яких виділяються три унікальні зразки.
Перший — колядка “Початок світа” зі збірки І.˚Вагилевича, яка є класичним зразком архаїчної космогонії. В основу її сюжету покладено міф про первісний хаос — безмежне “синоє море”, посеред якого постає “зелений явір” як архетип Світового Дерева, що структурує простір. На Дереві сидять “три голубóньки” — птахи-деміурги. Їхня рада про те, «як світ сновати», уособлює божественний замисел упорядкування космосу. Вони злітають на дно моря, беруть звідти “дрібний пісок” і “золотий камінь” і засівають ними прапростір. Із сього сакрального засіву народжуються “чорна землиця”, “ясне небонько”, “світле сонінько”, “ясен місячик”, “ясна зірниця” і “дрібні звíздочки”. Водночас початковий рядок про Господа та Святого Духа є пізнішою релігійною вставкою, що була покликана пристосувати язичницький міф до християнського світогляду.
Другий текст — парубоцька колядка “Княжич Іванко в темници” із записів Я.˚Головацького. Вона переносить читача в атмосферу ХІІ ст. через мотиви військового побуту та образ звенигородського і галицького князя-вигнанця Іванка Берладника. Її сюжет перегукується з давнім загальноіндоєвропейським міфом про сонце, закрите в темниці. Дія розгортається в сакральному просторі на широких луках, де горить ритуальний терновий огник і “ходить широкий танець”. Танець водить князь Іванко, виступаючи медіатором між земним і потойбічним світами. Його образ марковано тріадою тотемних символів української княжої культури: соколом на голові як знаком вищої влади та волі, конем у правій руці як символом військової хоробрости та гуслями в лівій як носіями сакральної традиції й епічної пам’яти. Конфлікт виникає через втручання ворожих панських слуг. Вони руйнують сей гармонійний мікрокосмос, силоміць розлучаючи Іванка з його атрибутами й кидаючи його до темниці. Драматичний фінал твору побудований на глибокому психологічному паралелізмі. Туга ув'язненого лицаря за волею та коханою суголосна зі станом його магічних супутників: сокіл квилить, прагнучи повернутися на голову господаря, гуслі самі грають-сумують за його руками, а коничок гребе копитом, рвучись у чисте поле до Іванкових рук.
Третій унікальний текст — величальна колядка “Лови на тура” у записі І.˚Вагилевича. У ній розгортається сюжет міфологічного випробування та ініціації. Дія починається з Чорної Гори — традиційного маркера потойбіччя, де засинає гордий молодець Іванко. Його магічний сон символізує ритуальну смерть перед переходом у новий статус. Іспитом для нього стає полювання на Чорного Тура — тотемного звіра, що уособлює весняний ярий дух і родючість. Звичайна зброя героя виявляється безсилою. Та у кульмінаційний момент Тур промовляє людською мовою. Він пропонує ритуал добровільного принесення себе в жертву в неділю вранці. Прийнявши дарунок сакрального покровителя, герой переймає його містичну силу і здобуває право на статус дорослого чоловіка та шлюб зі славною панною.
Підсумовуючи, українські колядки та щедрівки є значною мірою збереженими, християнізованими живими реліктами прадавнього міфоепічного світогляду, а згадане видання В.˚Гнатюка завдяки точній фіксації автентичного матеріалу й сьогодні залишається фундаментальним джерелом для об'єктивної реконструкції дохристиянської міфопоетичної системи та етнокультурної самосвідомости українців».
Промови на круглому столі виголосили: доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Івашків «До питання наукових досліджень фольклористичної спадщини Володимира Гнатюка», кандидат філософських наук Віктор Маринюк «Унікальність фольклору українських субетносів у науковій спадщині Володимира Гнатюка», музикознавець Юлія Йосипенко «Етнограф Осип Роздольський та композитор Філарет Колесса у фундаментальному виданні Володимира Гнатюка “Гаївки” (1909 р.)» та культурний діяч Юрій Антоняк «Український сороміцький фольклор у працях Федора Вовка та Володимира Гнатюка».
Участь в обговоренні теми круглого столу, окрім уже згаданих учасників, брали доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський, доктор технічних наук Роман Базилевич, доктори економічних наук Борис Карпінський, Ірина Ревак та Олег Підхомний, кандидат філологічних наук Ольга Антоник, відомий художник Ігор Колісник, відомий архітектор Микола Обідняк, відомий скрипаль Володимир Савка, художник-монументаліст, мисткиня Наталя Білоус, діяч освіти Ірина Даць, перекладач з іспанської Галина Чубай, громадські діячі Іван Вівчарівський, Зеновій Бермес, Марта Продан, юрист Нестор Гнатів, лікар Ірена Фільц, бакалавр ЛНУ імені Івана Франка Роксоляна Кушнір та інші.

Світлини Ігоря Колісника.
Круглий стіл проведено за сприяння Зіновія Урсула.