23/04/2023
Голокост ... Що це? Це найстрашніші злочини "коричневої чуми" проти людства. Витончене знищення і винищування цілого народу. Ця історична подія – загальнолюдська трагедія. Що це за ідеологія, що вражає ретельною продуманістю і докладною розробленістю заходів, спрямованих в першу чергу на повне знищення цілого народу?
З початку дії режиму нацистів були засновані концентраційні табори, куди відправлялися євреї, цигани та інші жертви расової та етнічної ненависті. Для контролю над ситуацією створювалися табори примусової праці, гетто для єврейського населення. Для подальшої депортації людей діяли пересильні табори. Під час війни спеціальні каральні загони, так звані айнзатцгрупи, слідували за армією з метою проведення операцій з масового знищення нижчих груп населення, включаючи євреїв і циган. На окупованих територіях сотні тисяч людей розстрілювали, відправляли в гетто і в табори смерті.
До 1940 року планувалося вирішити єврейське питання шляхом масового виселення з Німеччини та інших, зайнятих нею, регіонів. Другим етапом був початок концентрації всіх євреїв у гетто, які відкривалися в Польщі та інших східних областях, окупованих Німеччиною. Це тривало до 1942 року. Третій етап передбачав остаточне рішення єврейського питання, суть якого полягала саме в планомірному фізичному знищенні народу. Були вбиті люди, місцева культура євреїв, знищена пам'ять про цю унікальну невід'ємну частину культури Східної Європи.
Сучасному поколінню людей важко навіть уявити, що на території Німеччини та окупованих нацистами країн Європи функціонувало чотирнадцять тисяч концтаборів, де в нелюдських умовах утримувалося вісімнадцять мільйонів осіб, одинадцять мільйонів з яких було знищено.
За роки другої світової війни через табори смерті пройшли близько десяти мільйонів громадян Радянського Союзу. Кожен п’ятий в’язень був ще дитиною.
На території окупованої нацистами України було створено понад 300 концтаборів.
Головне питання тут, яке постає перед людством як, яким чином може дійти людина до того, щоб знищити в собі все людське і стати активним носієм тотального знищення, байдужим до страждань жертв або мовчазним співучасником майже ритуальних людських гекатомб.
Німецький філософ Теодор Адорно якось зауважив, що після Освєнциму витончена фортепіанна музика видається неможливою й абсурдною. А нобелівський лауреат Йосип Бродський стверджував, що “писати вірші після Освєнціма можна, але по іншому”.
Безпосередніх учасників і свідків тих подій стає все менше, проте цікавість до історії цієї війни не зменшується, і не тільки серед істориків та спеціалістів. Багато людей, що живуть в ХХІ віці, стараються осмислити ті страшні уроки, які піднесла війна, щоб не повторити їх.
СПОГАДИ.
Я, Фельдман (дівоча Зусьман) Фаня Григорівна, 1925 р.н., 30 червня. Пишу деякі спогади часів окупації німецько-фашистськими загарбниками смт. Брацлава, тодішнього Брацлавського, а тепер Немирівського району Вінницької обл.
Спогади пишу, починаючи з дня окупації Брацлава в 1941 р.
•••••
23 липня 1941 р. Брацлав був окупований і відразу почалася травля німецькими фашистами євреїв в Брацлаві. Вони відразу арештували 5 чол. євреїв, серед яких були:
Олтер Галицький, пенсіонер;
Хаїм Гершин, він мав до війни постоялий двір;
Йосип, із-за свого великого росту він мав вуличне прізвисько „Малий”;
Беньямин Бурдман – приватник-цукерник;
Шмуль Гуральник – кравець.
З них одне тільки понівечене тіло Бурдмана віддали, і його похоронили на кладовищі. Куди фашисти діли решту тіл – ніхто не знав.
1-го серпня 1941 року всіх євреїв Брацлава зігнали в гетто, яке окупанти влаштували на одній вулиці , яку називали Бесарабкою. З собою ніхто нічого не міг взяти. Всі пожитки залишили в своїх домах і окупанти зразу все розграбовували.
І так, ми виявилися по кілька сімей в одному домі.
В моїй сім′ї був батько – 44-х років, братик – 4 роки – Зусьман Арон Григорович, і я , якій тоді було 16 років. Ми попали в дім, де була одна кімната і кухня. Там нас проживало: Сима Вовчок, Цина Вовчок, Нехама Пархиловська, Лея Вовчок, Чарна Вовчок і моя сім′я.
З сім′ї Вовчок ніхто не залишився в живих, всі загинули в концтаборі „Мертва петля” с. Печера.
Із гетто нас почали щоденно, на світанку, виганяти на біржу праці, звідки німці, які стояли в Брацлаві, брали нас на роботу. Хто не йшов дуже швидко, того били до напівсмерті.
Через цю площу біржі праці проходила на роботу завгосп Брацлавської райлікарні Бачинська Стася. Вона мене знала добре і випросила мене у німецьких конвоїрів для роботи в лікарні. Ми з нею пішли, день був дуже теплий, сонячний. Це було в серпні 1941 року. Коли ми з нею переходили шосе, ми побачили натовп людей. Серед натовпу було дуже багато німців, і коли ми підійшли з Бачинською ближче, то побачили страшну картину.
В углу кімнати одного дому, дім був пустий, зараз в цій квартирі проживає Кондрескул Тетяна, стояла гола жінка. Колір її шкіри був темно-коричневий від бензину, який вона лила на себе – спалювала себе заживо. Бачинська Стася і я її знали. Це була акушерка Галицька. Її просто у нас звали Оня. Ми з Бачинською пішли в лікарню, мене Бачинська закрила на складі, а сама взяла лікарняних коней і разом з кучером поїхали за Галицькою. Вони її привезли в хірургічне відділення і в вестибюлі цього відділення її в простині підвісили, щоб тіло ні до чого не торкалося, бо їй було дуже боляче.
Бачинська взяла мене з собою і ми пішли до Галицької, у неї полопалася вся шкіра, особливо на шиї. Пам′ятаю сукровицю на її тілі. Бачинська спитала її, навіщо вона це зробила. Та відповіла, що її чоловіка, Галицького Нахмана, ще гірше мучили, у нього була ще гірша смерть і тому їй нема задля чого жити. На ранок вона померла.
Галицький Нахман був зубним лікарем, і німці його замучили, адже він зразу після початку війни написав статтю в місцеву газету „Шлях Ілліча”, що два його сина пішли захищати Батьківщину, і якщо треба буде, він також піде на фронт. За це його стратили.
Одного разу німці взяли мене на роботу, я все зробила, помила поли, прибрала і вони мене відпустили в 11 годин дня. Я пішла додому, тобто в гетто. По дорозі зустріли мене два жандарми-есесівці, арештували мене, наказали йти в жандармерію, а самі чоботар. Він мені говорить: „А киш”, щоб я тікала, але втекти я не змогла. Ці фашисти привели мене в будинок, де до війни жив учитель математики Солітерман Моісей Львович, а в цьому домі був погріб. Вхід до нього був з коридора, всередині будинку і були двері знадвору. Вони мене завели в коридор і наказали відкрити люк, я відкрила. Не вспіла я встати, як вони стусаном ноги мене скинули в погріб. Від несподіванки, болі від падіння, я втратила свідомість. Коли прийшла до тями – біля мене було кілька євреїв, вони були польськими євреями, з тих, що евакуювалися до нас з початку другої світової війни.
Ми всі приготувалися до думки, що нас всіх тут вб′ють. Через години дві відкрився люк і на мотузці охоронник-поліцай, українець, опустив корзину з хлібом і сказав, що це мені. Ми цей хліб відразу з′їли. Ввечері цей же поліцай відкрив зовнішні двері із двору, позвав мене і наказав тікати. Що я і зробила. Прибігла в гетто і розказала про все це. Потім я взнала, що допомогла мені врятуватися сім′я Мучник. Він був бляхарем і цей Рибаченко встиг йому розповісти. Так Мучники передали хліб і дали грошей, щоб заплатить поліцаю, щоб він мене відпустив. Що стало з іншими, можна тільки здогадуватися.
В ніч на 7 листопада 1941 року в гетто пролунали постріли, стріляли прямо в дома, вікна, двері – куди попало. Стріляли розривними кулями.
Ми особисто, жителі нашого дому, лягли на земляну долівку і пролежали всю ніч так. Ранком, коли затихли постріли, ми вийшли на вулицю і взнали, що по сусідству з нами розривною кулею через двері вбитий скляр Зіся, на прізвисько „Кузнос”. Він був уже літньою людиною. У нього була розірвана голова на шматки. Німці дозволили його похоронити. Тоді частини голови були завернуті в чисту полотнинку. За два кінці несли голову дві людини, а тулуб несли 4 людини на носилках з 4-х палок. Ці 6 чоловік його і похоронили, більше ніхто не мав права йти на кладовище.
Нас продовжували водити на біржу праці. Стало холодно, мороз, сніг. Німці заставляли нас снігом, крижаною водою, мити поли в залишених євреями пустих домівках або голими руками згрібати сніг з тротуарів, з дороги. Вони говорили, що це нам така кара за те, що ми євреї.
31-го грудня 1941 року ранком німецькі фашисти оточили гетто і нас всіх етапом погнали в концтабір „Мертва петля” с. Печера. З собою ніхто нічого не взяв. Ми були роздягнені, нас зігнали в колону і до вечора 31-го грудня ми прийшли в село Вишковці, де нас загнали в конюшню. Зразу ж почався грабіж, німецькі конвоїри, підлабузники-поліцаї почали грабувати, розвертали грудних дітей, забирали їх ковдри, роздягали дорослих. До ранку було дуже багато мертвих дітей і стариків. Всю ніч вони над нами знущалися як хотіли. Ранком нас погнали в с. Печера. По дорозі вбивали кого хотіли. Вбивали просто ради своєї забави. Так вони вивели з колони дівчину Шпігельман Рахлю. Як вона бідна просилася, як рідні її просили – нічого не допомогло, її розстріляли.
Всі дорога була вслана трупами євреїв.
1-го січня 1942 року ми прийшли в концтабір. Місць в кімнатах не було. Нас, Брацлавських євреїв, загнали в підвальні приміщення на голу цементну долівку. Люди почали відразу помирати як мухи, сотнями. Їх не встигали виносити з приміщень, живі ходили по мертвих, лежали на них.
До дня визволення нас залишилося всього жменька і 16.03.1944 року, ввечері, німці поставили додаткову охорону біля концтабору, біля кожного вікна, біля кожних дверей, на кожному розі стояли есесівці, і ми знали, що це вже нам всім буде кінець.
17 березня 1944 року деякі євреї пробували втекти, але як тільки вони вийшли з дверей, відразу пішли автоматні черги. Була тоді вбита дівчина з Брацлава – Каменобродська Циля. Більше ніхто уже не пробував втекти.
Раптом прибіг один німець, почав щось кричати конвойним есесівцям і ми бачили через вікна, як всі охоронники раптом позалишали пости і втекли, а через півгодини прийшли червоноармійці. Таким чином жменька євреїв залишилася в живих. Після мого звільнення я кожний рік приїжджаю в Печеру на братські могили тисяч невинно загиблих євреїв в німецько-фашистському концтаборі „Мертва петля” в с. Печера і згадую всіх близьких по рідні і близьких по спільному перебуванню в концтаборі.
Підпис.
Спогади малолітньої ув′язненої
Печерського німецько-фашистського концтабору
Брунштейн-Монастирської Сіти Самойлівни
Мені було 9 років, коли німці окупували Брацлав. У мене були батько, мати і старших дві сестри. Батько мій був інвалід.
На початку війни всі наша сім′я намагалась евакуюватися, але по дорозі нас захопили німці і ми повернулися в Брацлав. Будинок наш уже був розграбований.
В серпні місяці 1941 року всіх євреїв зігнали в гетто, на одну з вулиць містечка. В кожний дім поселили по кілька сімей. Вулиця, куди поселили всіх євреїв, була обгороджена колючим дротом, за межі якої ніхто не мав права виходити. Місцеве населення приносили продукти – хто безкоштовно, а хто в обмін на речі.
Всі євреї носили пов′язки з вишитими шестикутними зірками на правій руці і на спині. Кого виявляли без пов′язки, то били до на півсмерті.
Німці часто приходили на гетто і забирали дівчат, над якими по звірячому знущалися, нерідко замучували до смерті.
Вдень і вночі німці, поліцаї, румуни розважаючись стріляли у вікна і двері квартир. Особливо мені запам′яталася стрілянина вночі з 6-го на 7-е листопада 1941 року. В цю ніч було вбито багато євреїв, а одному старику розірвало голову, коли він вигнянув в дверну щілину. На другий день багатьох хоронили, а мізки цього вбитого старика несли окремо в платку.
Морозним ранком, а в цю зиму були сильні морози і великі снігопади, 31 грудня всіх євреїв вигнали з домів на вулицю, построїли в колону і погнали. Стариків, дітей, хворих розстрілювали. По боках йшли озброєні солдати і поліцаї. Відстаючих вбивали по дорозі.
Гнали всіх в напрямку с. Печери. На ніч зупинилися в с. Вишківцях, де всіх євреїв загнали в конюшню з гноєм. Частина людей залишилася на вулиці. На ранок було багато трупів.
Другого дня надвечір всіх привели в с. Печера і помістили в приміщення колишнього тубсанаторію. Там вже було багато євреїв. Люди всі розміщувалися в палатах, коридорах, вестибюлях, в підвалі на цементній підлозі – дуже щільно один біля одного так, що пройти було важко між рядами. Повсюди було холодно, тісно, брудно. Відразу почали вмирати люди від голоду і тифу. Померлих скидали в сарай, а потім на санях вивозили на кладовище і викидали на сніг. Весною всі трупи знесло в річку. Це було в першу зиму.
Потім, я пам′ятаю, німці три дні гнали місцеве населення копати ями на кладовищі. Було викопано три величезних рови.
Німці розраховували всіх євреїв розстріляти, але румуни їм начебто заборонили, як союзники. А с. Печера відносилося до румунів.
Поступово два рови заповнилися померлими від голоду, холоду і тифу.
Кілька разів приїжджали німці, відбирали молодих людей і вивозили на роботу. Забирали тільки дорослих. Останнього разу забрали моїх батьків і сестер. Брали людей будувати дороги. Мої батьки будували дорогу біля м. Гайсина, Вінницької області. Коли дорога була добудована, всіх розстріляли. Я залишилася одна. Разом з іншими підлітками, крадучись від охорони, німців і поліцаїв, ходила в село випрошувати їжу і поверталася в табір не раз битою до крові.
17 березня 1944 р. залишившихся в живих нас звільнили. Я повернулася в смт. Брацлав. Батьківський будинок був розрушений німцями. З рідні у мене нікого не залишилося. Виховувалась в дитбудинку, а по закінченню війни мене на виховання взяв дядя, брат батька.
Спогади Кравцова М.Ю.
Я з болем згадую ті роки і те, що прийшлося пережити у важкі часи фашистської окупації.
Для початку пару слів про себе.
Народився в 1927 р. в бідній єврейській сім′ї. Хто ж я, як людина, громадянин колишнього СРСР, а тепер „громадянин незалежної вільної України”? Я сам собі дав відповідь, може бути не зовсім правильну. Я продукт нашого суспільства.
Так хто ж я?
Національність – єврей. Вчився в українській школі. Рідна мова – російська. В паспорті пишусь – українець. (Змінив національність в зв′язку з обставинами).
Те, що я опишу – це не підслухане оповідання очевидця, а особисто пережите. Це жива історія єврейського народу під час окупації, одиниці якого по волі випадку залишилися живими.
Народився в Миколаївській області. Батько помер в 1933 р. Мати, спасаючись від голоду, переїхала в Донбас, в м. Алчевськ. Працювала в їдальні метзаводу прибиральницею.
1942 рік. Фронт знаходиться в 35 км від міста. Нас, школярів, направляють на сільгоспроботи на Старобільщину в село Нещеретово.
В липні німці почали черговий наступ і нам в колгоспі видали довідки і відпустили додому. Ми згрупувалися і пішки рушили додому, а це приблизно 150 км. По дорогах в напрямку Ворошиловграда вдень і вночі рухалися відступаючі воїнські частини. Під Новим Айдаром нашу групу неочікувано обстріляли німці. З переляку ми розбіглися по полю. Мене підібрали солдати і довезли до Ворошиловграда. Звідти безперервним потоком йшли в ростовському напрямку цивільні і військові. Постійно, хвиля за хвилею, налітали німецькі літаки і бомбили цей людський потік.
За давністю я не пам′ятаю дату, але німці нас захопили в с. Бірюкове. На окраїні м. Ровеньки на кукурудзяному полі, огородженому колючим дротом, німці зганяли наших полонених військових і цивільних осіб. Мене, як хлопчака, якийсь офіцер згріб за комір і стусаном під зад вигнав за огорожу зі словами: „Нах матка. Бистро.” В загальному з пригодами я повернувся додому. А в цей час німці з допомогою поліції наводили в місті порядок.
Всіх євреїв зібрали на окраїні міста, в Північному селищі, і розмістили в бараках, охороняємих поліцією. Згодом всіх знищили. А так як у матері було російське прізвище (Кравцова) і сусіди не видали її, вона була на волі. Хлопці, що повернулися розказали матері, як ми попали під обстріл, але чи живий я - ніхто не знав. Мене вважали загиблим. Кожний тиждень треба було ходити в поліцію відмічатися. Із-за боязні бути покараним за укриття євреїв господарі (жили ми на приватній квартирі) зажадали звільнити кімнату. Поселились ми в закинутому флігелі. При черговій регістрації жінка, яка знала матір, заявила на неї німцям і її арештували. Тримали її в міській тюрмі.
Щоб якось прохарчуватися я ходив на села, видаючи себе за безпритульного. Я не можу описати умови утримання арештованих, але ви зрозумієте. Часто вночі арештованих виводили на розстріл в кар′єр, який знаходився в 300-х метрах від тюрми. В грудні 1942 р. матір випустили.
Пройшло 50 років, але подробиці повернення ніколи не зітруться в пам′яті. Мене часто дружина дорікає за те, що я ніколи не розказую дітям, внукам про пережите минуле. Дай боже, щоб нове покоління не бачило і не переживало тих страждань і мук, які прийшлося пережити нам.
Я не знаю, як вона дійшла від тюрми до флігеля. Ноги були як колоди, розпухлі, синьо-чорне від побоїв обличчя, а волосся на голові ворушилося від вошей. Від нестерпних мук і знущань в тюрмі вона намагалася покінчити з життям. А ввечері з′явився п′яний поліцай. Поламав єдину табуретку і стіл, зроблений з ящиків, розбив вікно. У дворі стояли румунські солдати. Вони прогнали поліцая і допомогли дошками забити вікно.
Через кілька днів знову ввечері нагрянув поліцай і німецький офіцер. Всю „роботу” робив поліцай, а німець стояв в стороні. Було холодно і я був одітий в пальто, на ногах один італійський черевик з шипами і шахтарська колоша, порвана шапка. Так я виглядав. Поліцай почав зривати ганчірки, якими була вкрита мати, а потім прикладом вдарив мене і я вилетів в коридор. Німець ногою вдарив мене і почав щось говорити, показуючи на двері. Від пострілу я схопився і вибіг на влицю. Стріляв поліцай. В темноті я добрався до залізничної станції. В цей час йшла погрузка в вагони людей, яких вивозили в Німеччину. Мене заштовхнули в загальний натовп і я очутився в вагоні. Так я опинився в Києві на Львовській 24. Це було в перших числах січня 1943 року.
А потім поетапно був Перемишль, Краків, Берлін. Коли мене запитували національність, я говорив – українець. Берлінський табірний номер був И-752 8.2.43. За цей час я перетворився в наглядний посібник – скелет, обтягнутий шкірою. Мабуть тому, коли розбирали на роботи, мене залишали доходити.
З Берліна мене взяли на роботи в сільське господарство с. Земритц (Шверин на Варті). Поселили в бараці, обнесеному колючим дротом, де знаходилися ще 40 чоловік російських, колишніх полонених. Двоярусні нари і паперові матраци були нашими ліжками. Господар, крупний землевласник на прізвище Дойч володів землею в с. Альтефіно і Земрітц. Своє перше знайомство з роботою я отрмав коли мене заставили вести биків в Альтефіно в кузню для підгонки збруї. Вирвавшись від мене бики почали бігати по полю. В цей час і з′явився на мотоциклі господар, а слідом і управляючий.
Перший удар мотузкою я отримав по голові і плечах. Більше я нічого не пам′ятав. Прийшов до тями на соломі. Телята лизали мені руки і обличчя своїми шершавими язиками.
Потім були уроки ще жорсткіші. Два роки я пробув в Німеччині в прямому сенсі як раб, придумавши легенду безпритульного, щоб не взнали, що я єврей. Дехто в таборі здогадувалися по фізіологічному признаку чоловіків (обрізані), але не видавали.
1-го лютого 1945 року мене звільнила Радянська Армія. Потім 6 років служби в армії, і я в квітні 1951 р. повернувся знову в своє місто, де живу і працюю по сьогоднішній день. В цьому листі висилаю фотокопію (оригінал, як пам′ять зберігаю) під час перебування в Бердіні. Якщо мої спогади будуть корисні в вашій благородній праці – я буду радий.
З повагою, Кравцов Михайло Юхимович
P.S. Користуючись нагодою, звертаюся до громадської організації „Міжнародна спілка колишніх малолітніх в′язнів фашизму”, що знаходиться за цією адресою.
На Україні існує організація БАС, яка проводить реєстрацію осіб – колишніх в′язнів, остарбайтерів для отримання компенсації від уряду Німеччини. Для цього потрібно підтвердження – довідку (ніби-то німці видавали) про перебування в Німеччині в період 1941-1945 роках. Я звертався в міський, обласний, по місцю народження КДБ, в спілку Червоного Хреста, в ЦАМО м. Подольсь ка. Ніде в списках не значусь. Написав в Німеччину в м. Арользен – відповіді нема. „Правда України” на мій запит до кого звертатися – мовчить. Може бути через газету підкажете, як доказати очевидне довідкою, тому що таких людей ще багато. 45 років, як вигнанців, ї докоряли за те, що були в Німеччині, а тепер необхідно підтвердження. Але ж в армії в органах СМЕРШу, а для громадян – в КДБ на кожного з нас малося досьє.
Завчасно дякую.
