14/09/2025
Вселенський Патріарх
Патріарх Варфоломій: одне життя, одна віра
(Переклад з французької)
– Дякуємо, що погодилися на це інтерв’ю, яке дозволить нам дізнатися більше про вас як про патріарха та як про служителя Церкви.
– Дякую, що дали мені можливість дати це інтерв’ю, звернутися до франкомовної аудиторії та розповісти про себе.
Я народився на Імвросі. Це острів, який належить Туреччині, на північному сході Егейського моря. Я народився у високосний день — 29 лютого 1940 року. Можливо, саме тому я повільно старію, ніби лише раз на 4 роки.
У 1954 році я вступив до ліцею богословського факультету на Халкі. Там я закінчив 3 роки ліцею, а потім ще 4 роки теології. Це були прекрасні та плідні роки. Після отримання диплома мене висвятили у диякони 13 серпня 1961 року. І відразу після цього я пішов на військову службу на 2 роки. Тут це обов’язково для всіх, хто має турецьке громадянство.
– Як ви переживали те, що були водночас православним дияконом і військовим?
– У мене не було труднощів. Мої товариші-солдати любили мене, і я любив їх. Їхня поведінка щодо мене була цивілізованою, включно з офіцерами. Після шести місяців базової підготовки у Тузлі, біля Стамбула, я витягнув жереб і мене направили до міста Галліполі. Там я й провів решту своєї військової служби. Мені доручили фінанси полку. Я знімав гроші в банку. Вів рахунки. Розподіляв зарплати. Можливо, мене й любили, бо я роздавав усім гроші. Я закінчив службу у 1963 році, і патріарх Афінагор негайно відправив мене до Рима, щоб я спеціалізувався в канонічному праві.
Після Рима я навчався в Екуменічному інституті Боссе, у Швейцарії. Потім я продовжив навчання у Мюнхені, в Німеччині. У 1968 році я повернувся до Стамбула, де мене призначили асистентом директора Богословської школи на Халкі. Саме там, на Халкі, я став священником у 1969 році. А через 6 місяців Афінагор власноруч підніс мене до сану архімандрита в патріаршій каплиці святого Андрія.
– Завдяки всім цим навчанням на Заході ви здобули досвід діалогу із західним світом.
– Саме так. Моє навчання в Римі, у Швейцарії та Німеччині допомогло мені увійти в особистий контакт і ближче познайомитися із Заходом, особливо з католицьким світом. Я відкрив для себе життя Католицької Церкви зсередини. Двічі був присутнім на роботі Другого Ватиканського Собору з особливим дозволом. У своєму щоденному житті я дуже конкретно відчуваю користь цих навчань і зустрічей. Я приймаю відвідувачів з Риму та звідусіль. Я можу говорити з ними їхньою мовою. Йдеться не лише про італійську, французьку чи англійську, але й про їхній дух, їхній менталітет, який я добре знаю. Вони теж, упродовж нашого спілкування, пізнавали мене. Бог захотів, щоб я почав працювати тут, у центрі православ’я, у резиденції Вселенського Патріархату. Мене запросив сюди патріарх Димитрій невдовзі після свого обрання, влітку 1972 року. Я був його особистим секретарем, а потім директором патріаршої канцелярії протягом усього його патріархату. Це мені дуже допомогло. Я багато навчився від патріарха Димитрія та від поважних ієрархів, “старших”, як їх тут називають.
– Це дозволило вам здобути досвід у міжправославному, міжхристиянському та міжрелігійному діалозі.
– Так. Протягом багатьох років я був членом комісії з міжправославних питань і синодальної комісії з міжхристиянських питань. Я набув великого досвіду поруч із митрополитом Мелітоном, митрополитом Мири, а також із Хризостомом Ефеським і Максимом Сардським. Вони багато років займалися стосунками між православними та між християнами. Усе це дозволило мені особисто зрозуміти важливість і необхідність цих відносин. Ми не можемо розв’язувати наші проблеми війною, а тільки діалогом, любов’ю та добрими братніми стосунками.
Я став новим митрополитом Філадельфії, у Малій Азії, у грудні 1973 року. З 12 голосів ієрархів Синоду я отримав 10. Я отримав єпископську хіротонію на Різдво 1973 року від патріарха Димитрія та ієрархів Синоду. Я зберігав цей титул протягом 16 років. У січні 1990 року мене одноголосно обрали митрополитом Халкедону. Для мене це була велика честь — зайняти це історичне місце. Я пробув там лише близько року й восьми місяців.
– Після смерті патріарха Димитрія у 1991 році вас було одноголосно обрано Святим Синодом Константинопольського патріархату. Що ви пам’ятаєте з цього моменту?
– Це була для мене величезна честь і велика відповідальність. Хоч я й набув досвіду поруч із Димитрієм, та взяти на себе цю велику відповідальність було важким тягарем. Я цілком усвідомлював цю важкість та почесну відповідальність. Під час моєї інтронізації, 2 листопада 1991 року, у своїй першій промові як патріарха я намагався викласти всі свої думки, бачення та наміри щодо мого служіння. Я дякую Богові, бо майже все, що я тоді пообіцяв, було здійснене.
“2 листопада 1991 року, уривок із першої проповіді після інтронізації:
Ми покликані до споглядання Бога, до служіння таїнству безперервної апостольськості, до свідчення Православ’я і до утвердження християнської єдності. Разом ми нестимемо своє свідчення посеред поділеного світу, прагнучи єдності й примирення, як, можливо, ніколи раніше в історії.
У Православ’ї ми знаходимо не лише істинну віру в Бога, але й істинне розуміння людини як образу Божого, а також розуміння світу й творіння. Нашим найсерйознішим завданням буде здійснення цього святого бачення у страху Божому, зі щирістю, чесністю та мудрістю.”
– Яка роль Вселенського патріарха? Він перший серед рівних чи перший без рівних?
– Первенство Константинополя — це не лише почесний титул. Вселенський патріархат має певні прерогативи, певні “повноваження”. І він здійснював ці прерогативи як перший престол Церкви протягом століть, допомагаючи та служачи сестринським Церквам.
– У текстах церковної історії є дуже багато прикладів цього служіння, служіння престола Константинополя. Звісно, ні я, ні мої наступники ніколи не відмовимося від цих прав, які були нам надані Вселенським Собором і практикою життя Церкви протягом століть. Ці права, крізь віки, завжди залишатимуться дорогоцінним скарбом для служіння нашим православним братам у всіх куточках землі, у всіх Православних Церквах. Ми робитимемо це з великою любов’ю, як робили й до цього часу щодо першості. Факт у тому, що Константинопольський патріарх користується певними привілеями, яких не мають інші предстоятелі. У цьому сенсі він є першим без рівних. Ці привілеї належать тільки Вселенському патріархові, і ні мої попередники, ні я сам ніколи не використовували їх, щоб нав’язати свою волю та думку іншим Церквам. Ми використовували ці привілеї для допомоги іншим Церквам у їхньому щоденному житті, особливо коли вони зустрічали труднощі. Це було первенство служіння, а не влади.
– Завдяки вашій особистій відданості ви активізували процес підготовки Великого Собору, який зрештою відбувся на Криті у 2016 році. Поясніть нам цей процес.
– Можу зі смиренням сказати, що протягом років мого патріаршества я завжди намагався надавати імпульс православній співпраці. Через шість місяців після мого обрання та інтронізації я скликав перший Синаксис предстоятелів православних Церков у березні 1992 року. Ми обговорили та підписали текст, який виражав єдиний голос православ’я. Це було вперше, як і створення мною інституту Синаксисів предстоятелів. У 1992 році ми всі разом відсвяткували неділю православ’я у патріаршому соборі. Ми конкретно й містично показали єдність автокефальних православних Церков. Відтоді ми провели багато зустрічей предстоятелів, остання з яких відбулася в Женеві у січні 2016 року, за кілька місяців до Святого і Великого Собору на Криті. Там ми вирішили всі питання, які мали обговорюватися під час Святого і Великого Собору. І ми всі підписали внутрішній регламент Святого і Великого Собору.
На жаль, в останній момент чотири сестринські Церкви відмовилися брати участь у Соборі, який зрештою успішно відбувся за участю десяти Церков. Я хочу вірити, що з Божою благодаттю та допомогою Святого Духа ми склали прекрасні тексти. Я хотів би, щоб вони були поширені якомога більше, щоб світ міг скористатися єдиним голосом Православ’я, який прозвучав на Критському Соборі.
– Одне з питань порядку денного цього Собору на Криті було питання автокефалії та способу її проголошення. Але в останній момент предстоятелі вирішили про це не говорити. Чому?
– Вселенський патріархат зробив багато жертв і поступок протягом усіх цих років праці з православними Церквами, аби сприяти всеправославній співпраці. Хоча саме Вселенський патріархат був єдиним, хто мав право надавати автокефалію — починаючи з Російської Церкви, а потім і всіх Балканських Церков. Я повторюю: тільки він мав це право. І попри це він погодився, щоб це питання було внесене до порядку денного всеправославних синодів у Родосі, а згодом у Женеві. І ми дійшли до того моменту, коли вирішили, як саме мав бути підписаний «томос» про автокефалію нової Церкви. Наш Патріархат запропонував, щоб Вселенський патріарх ухвалював рішення та підписував його сам, а предстоятелі інших Церков спів ухвалювали б і співпідписували з ним. Ця пропозиція викликала опір митрополита Іларіона Волоколамського з Російської православної Церкви. Інші його підтримали, і вона не була схвалена. Оскільки з питання автокефалії не було досягнуто згоди, під час підготовки Святого і Великого Собору було вирішено вилучити його зі списку тем для обговорення.
– У 2019 році ви надали «томос» про автокефалію новій Православній Церкві України. Відтоді в Україні існують дві православні Церкви: Православна Церква України, очолювана митрополитом Епіфанієм, і Українська Православна Церква, яку очолює митрополит Онуфрій. Чому було ухвалене це рішення?
– На той час наш Патріархат ухвалив це рішення, вважаючи, що Церква України мала право отримати незалежність — після численних прохань, які надходили до Вселенського патріархату. І не лише в останні роки, а ще раніше — у 1920-х, а може, й раніше. І в перші роки після падіння Радянського Союзу, коли Україна стала суверенною й незалежною державою, українські єпископи просили автокефалію у Росії. Вони помилилися. Їм слід було просити її у Вселенського патріархату. Це прохання про автокефалію, надіслане до Москви, було також підписане митрополитом Онуфрієм. Він тоді ще не був митрополитом Київським. Він носив інший титул, який мав у той час. З одного боку, Україна, на думку Вселенського патріархату, мала право отримати автокефалію та мати свою помісну незалежну Церкву в межах держави. А з іншого боку, тільки Вселенський патріархат мав право надати автокефалію Україні, як це зробив із Церквами, які я вже згадував — починаючи з Російської Церкви у XVI столітті, а також з усіма Балканськими Церквами у XIX–XX століттях. Тому ми зробили те, що було природним. Оскільки українці мають власну помісну Церкву, ми здійснили своє канонічне право — надати їм автокефалію.
– Після 6 років цієї автокефалії, на жаль, православні в Україні все ще залишаються поділеними. Чи вірите ви, що врешті-решт вдасться досягти цієї єдності, і яким шляхом, на вашу думку, це можливо зробити? (Ви оптимістично налаштовані щодо досягнення цієї єдності? І який, на вашу думку, шлях до неї?)
– Наша мета – об’єднати всі православні Церкви України, і митрополита Онуфрія, і митрополита Епіфанія, щоб вони об'єдналися як у теоретичному плані, так і в щоденному житті, стали єдиною помісною Церквою та були визнані іншими сестринськими православними Церквами. Я думаю, що це відбудеться рано чи пізно.
Не можна поспішати та очікувати, що це станеться відразу. Нагадаємо, що автокефалія інших Церков теж не була визнана миттєво. Іншим православним Церквам знадобився час, щоб усвідомити автокефалію нової Церкви.
Я вірю, що з Божою благодаттю та доброю волею сестринських православних Церков це станеться в найближчі роки або десятиліття. Вселенський патріархат не має наміру скасовувати своє рішення про надання автокефалії Україні. Хочу бути в цьому чітким.
– Від початку Вашого патріаршества Ви займаєтеся екуменічним (Вселенським) та міжрелігійним діалогом. Чи могли б Ви розповісти більше про цю діяльність?
– Я переконаний, що такі діалоги між вірянами різних Церков, релігій та конфесій є необхідними. Ці діалоги одного дня, з Божою благодаттю, приведуть до єдності. А доти люди, народи й культури повинні співпрацювати заради добра людства.
З Католицькою Церквою ми йдемо братерським шляхом, ведучи з нею офіційний богословський діалог. Цей діалог був започаткований на святому острові Патмос. Там ми обговорюємо питання першості та соборності. Також ми ведемо діалог зі Всесвітньою лютеранською федерацією, з Англіканською спільнотою та іншими протестантськими Церквами – завжди з ініціативи Вселенського патріархату. Вже близько 40 років триває академічний діалог з юдаїзмом та ісламом, двома іншими монотеїстичними релігіями. Ці релігії об’єднують мільйони людей. І Православна Церква не може їх ігнорувати чи відмовлятися від діалогу з ними. Ми не обговорюємо богословські питання, а здебільшого соціальні – війну й мир, освіту, хвороби, що вражають усе людство. Ми відкриті до діалогу з будь-ким, хто має добру волю заради добра людства.
– Вас називають «зеленим патріархом». Що для Вас означає екологія?
– Мій попередник, покійний патріарх Димитрій, установив 1 вересня днем молитви за охорону Творіння – діла Божого. Я продовжував цю ініціативу протягом 34 років мого патріархату з ентузіазмом, любов’ю та переконанням, що екологічна проблема стосується і православних, і християн загалом, і всього людства. Церква не може залишатися байдужою, тим більше що вона успадкувала традицію Отців Церкви, які також цікавилися питанням довкілля, Божого Творіння, яке вийшло прекрасним із Божих рук.
Ми переконані, що повинні просвіщати молодь у цьому напрямі, щоб наступні покоління могли жити у спільному домі – на планеті Земля. Деякі країни уникають участі в цій спільній справі. Але я вірю, що з часом, бачачи великі катастрофи у світі, всі долучаться до цієї боротьби. Насправді, руйнувати дім, який дав нам Бог, – це гріх. Це гріх перед історією та перед наступними поколіннями.
– Чи важко бути патріархом? Чи шкодуєте Ви, що прийняли цю відповідальність?
– Завдання патріарха важке. Воно сповнене відповідальності для того, хто хоче повністю нести обов’язки першого престолу в Православ’ї. Патріарх має бути пильним, не може спати спокійно, бо мусить думати про багато речей. Є безліч проблем і питань, якими він повинен займатися.
На щастя, у мене є хороші співробітники. На щастя, я люблю свою роботу. Ви запитали, чи шкодую я, що прийняв цей хрест. Ні, я не шкодую. Якщо Бог захотів, щоб це був я, то це справа послуху Божій волі.
Престол Константинополя з його історією, служінням і свідченням протягом стількох століть не може залишатися порожнім. У Константинополі ми маємо невелику громаду вірних. Набагато більша вона – у діаспорі. Всі чекають від Матері-Церкви, від нашого святого центру тут, у Константинополі, підтримки, зміцнення, свідчення. І це те, що ми робимо всі ці роки з Божою допомогою.
– Яке послання Ви хотіли б передати православним?
– Послання, яке я хотів би передати всім православним світу та всім християнам, – це центральне послання Євангелія, адже Євангеліє – це сама суть нашої віри. Усе, що воно містить, – це сутність любові. Якщо ми застосуємо цей принцип любові у щоденному житті, у наших взаєминах одне з одним, то проблеми вирішуватимуться набагато простіше, з добрим настроєм і у повазі до відмінностей іншого. Нам не потрібно буде вдаватися до анафем, звільнень, зброї, війн і руйнувань, які ми бачимо сьогодні в багатьох місцях нашої планети.
Любов, любов, любов.
Оригінал інтервʼю: https://youtu.be/E_gNq1ftagU?si=JnWNKedUG7AXTJyF
