16/09/2024
СОНЦЕПОКЛОННИК ПРЕКРАСНОГО І ВІЧНОГО
(до 160-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського)
Живе в серцях твоє безсмертне слово
І до народу рідного любов,
Немов зорі сіяння пурпурове,
Хоч ти від нас уже давно пішов.
Ти з нами будеш вічно жити, жити,
Як сяйво сонця, як вечірній спів,
Ти так любив землі своєї квіти,
І так, як квіти, ти людей любив.
Володимир Сосюра
«Пам'яті Коцюбинського»
Видатному українському письменнику, громадському діячу та одному із організаторів «Братства тарасівців» Михайлу Коцюбинському 17 вересня цього року виповнюється 160 років від дня народження. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти, дітей і як сонях, тягнувся до сонця. В українську літературу ввійшов як майстер психологічної прози та зачинатель імпресіоністичної манери письма.
Як сформувався цей великий талант Михайла Коцюбинського? В чому полягає секрет довголіття його творів? На ці питання біографи письменника і літературознавці продовжують шукати відповіді.
Вихованням Михайло Коцюбинський зобов’язаний матері, Гликерії Максимівні, яка була близьким порадником і другом для сина. Вона походила з аристократичних родів – польського (по материній лінії) і молдавського (по батьковій). У дівоцтві носила відоме молдавське дворянське прізвище Абаза, вийшла за Михайла Матвійовича Коцюбинського (його рід походив «з давніх українських бояр), коли той уже мав двійко дітей від покійної дружини та працював дрібним службовцем. Від матері, яка дуже любила сина, вкладала в нього всю душу, Михайло Коцюбинський успадкував «тонку душевну організацію», «любов і розуміння природи». Від няньки Хими, селянки, Михайлик почув українську народну пісню та казку. А ще він сам любив ходити на ярмарки і слухати лірни¬ків. Розповіді й народні пісні сліпого діда Купріяна, який певний час мешкав у Коцюбинських, хвилювали чутливе серце хлопчини. Тому не дивно, що одного разу з підсвідомості виринув той нестримний по¬лум’яний потяг до українського художнього слова, який не згасав уже ніколи до самого кінця його життя. Десь на дев'ятому році хлопчик захворів на запалення легень і в гарячці, без пам'яті лежачи, почав говорити, на превелике усій родині диво, українською мовою, бо в сім’ї панувала російська. Потім, коли Михайло одужав, про ту подію часто згадували його рідні і це збудило в хлопцеві вже свідоме до рідного слова зацікавлення. Захоплення це було таке велике, що у віці 9–10 років хлопець почав був складати пісні українською мовою. Через декілька років на зміну дитячому зацікавленню прийде вже справжня національна свідомість.
Феноменом Михайла Коцюбинського була його виняткова освіченість. Він закінчив дворічну народну школу в м. Барі та Шаргородське духовне училище. Вступив до Кам’янець-Подільської семінарії, але змушений був її залишити та шукати заробіток через матеріальну скруту родини. Коли помер батько, а мати осліпла, мусив узяти на себе утримання родини. У 1891 році Михайло Коцюбинський склав екстерном іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі і почав заробляв приватними уроками. Не маючи вищої освіти, він самостійно вивчив 9 мов (крім української): грецьку, італійську, кримськотатарську, польську, російську, румунську, турецьку, французьку, циганську. Крім цього багато читав. Знався на музичному і театральному мистецтві, студіював психологію, етнографію та етнологію, цікавився політекономією, історією, медициною та журналістикою.
Пристрасть до читання з’явилась у Михайла десь в 11 років, коли він навчання у Шаргородському духовному училищі. Саме тоді хлопчина по-дитячому закохався в шістнадцятирічну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коха¬ної, він накинувся на книжки. Михайлові пощастило натрапити на гарну бібліотеку, що належала місце¬вому священнику – людині розумній і, як на свій час, прогресивній. Невідомо, чи вдалося хлопчині справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але очевидно, що прочитані тоді твори відіграли велику роль у його житті. Цими книжками були безсмертний «Кобзар» Тараса Шев¬ченка та оповідання Марка Вовчка. Саме вони остаточно направили Михайла Коцюбинського на український шлях.
Літературна кар’єра Михайла Коцюбинського почалася з великого провалу – оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1844р.) викликало негативну оцінку одного з критиків, якому Михайло Коцюбинський показав рукопис. Той порадив молодому авторові покинути писати, «щоб не калічити святу нашу мову». На щастя, він не дослухався до поради, однак ще довго не наважувався публікувати свої ранні твори. Та вже через шість років потому Михайло Коцюбинський заслужить похвалу одного з визначних майстрів українського красного письмен¬ства – Панаса Мирного. «Та так тільки справжній худож¬ник зможе писати!», – стверджував Панас Мирний, пере¬дрікаючи велике майбутнє молодому письменнику [7, c. 431]. Так і сталося! Михайло Коцюбинський є автором новел «Interemezzo», «Цвіт яблуні», «Сон», «Коні не винні», «Сміх», «Persona grata» та ін., повістей «Тіні забутих предків», «Fata Morgana», оповідань для дітей, літературно-критичних статей і біографій видатних людей. Також перекладав твори Генріха Гейне та Адама Міцкевича. В усій спадщині митця помітна висока майстерність і вишуканий хист до рідного слова.
Вершиною новелістичного доробку письменника критики вважають новелу «Interemezzo». Вона має автобіографічну основу та оригінальну присвяту: «Присвячую кононівським полям». На запрошення відомого українського мецената і громадського діяча Євгена Чикаленка влітку 1908р. Михайло Коцюбинський приїздить в гості у с. Кононівка, нині Драбівського району на Черкащині. У Кононівці Михайло Коцюбинський і задумав «Intermezzo», хоча написав цей шедевр трохи згодом, у Чернігові. Вперше ця новела вийшла у світ у часописі «Літературно-науковий вісник» за 1909р. «Intermezzo» – це сповідь письменника, що захоплює нас силою переживання авторового, втіленого в оригінальній мистецькій формі» [5, c.11]. Термін «Intermezzo» італійською означає «перерва». Так називали невеликий музичний твір, що виконували в перервах між актами трагедії чи опери. Письменник вкладає в назву ширший зміст: у нього це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на природі. В імпресіоністичній новелі несподівані, дивовижні «дійові особи»: Моя утома, Ниви в червні, Залізна рука города, Три білі вівчарки, Сонце, Зозуля, Жайворонок, Людське горе… Але чи справді це дійові особи? Об’єднує й умотивовує все це різноманіття ключовий образ ліричного героя. Він – зовсім не ідеальна постать, це звичайна, щоправда з вельми чутливою душею, людина, стомлена життєвим хаосом. У душі героя говорить альтруїзм, й егоїзм, і високе духовне, і приземлено мирське, і слабкість, і сила духу. Новела «Intermezzo» – це майже суцільний пейзаж, а бачимо ми його не прямо, а через сприйняття персонажа. Тому сценою для дійових осіб стає не природа, а душа ліричного героя. А дійові особи – це символи його суперечливих почуттів і переживань: зримо представити їх можна лише інакомовними образами, знаками. Дивовижна художня майстерність новели засвідчує слушність міркувань академіка Сергія Єфремова, який називав «Intermezzo» «вінцем творчості» Михайла Коцюбинського.
Одним із знакових творів Михайла Коцюбинського є повість «Тіні забутих предків», яку він розпочав писати з 20 серпня і закінчив 3 жовтня 1911 року в Чернігові. Наступного року вона побачила світ у часописі «Літературно-науковий вісник». Але перед тим була довга й копітка праця. Знайомство Михайла Коцюбинського з Гуцульщиною розпочалося під час першої поїздки до карпатського села Криворівня влітку 1910 року на запросини відомого фольклориста й етнографа Володимира Гнатюка. Перебування в Криворівні було коротким, якихось два тижні. Це було загальним знайомством з чарівним краєм. Повернувшись до Чернігова, Михайло Коцюбинський багато читав про гуцульське життя. А влітку 1911 року знову побував у Карпатах, вивчав народні звичаї й обряди. Письменника захопив пантеїстичний погляд на природу. Гірські мешканці вважали її по-справжньому живою, населеною добрими і злими духами. Під час цієї подорожі в Михайла Коцюбинського й виникла думка написати твір із життя гуцулів. Він довго шукав назву для своєї повісті, перебрав кілька варіантів: «В зелених горах», «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси предвічні», «Спадок віків», «Дар предків забутих», «Голос забутих предків», «Слідами предків», «Сила забутих предків» – і зупинився на тій, що мала глибоке значення та підтекст – «Тіні забутих предків». Академік Сергій Єфремов слушно зауважив: «На хвалу життю створив Коцюбинський цю розкішну поему з гуцульського життя і в ній воскресив дрімотний серед нас дух прадавніх предків, а в собі знайшов фарби і пензель Руссо, Шатобріяна й Бернарден де Сен-Пьєра, заострений і витончений у розмаху цілком достиглого таланту. Цією поемою на славу поєднання природи з людиною Коцюбинський показав себе гідним зайняти поважне місце серед невмирущих геніїв людськости» [7, c.162].
Оскільки повість здавна входить до шкільної програми і важко знайти в Україні читача, який би не знав трагічну історію кохання Івана та Марічки, то пропонуємо шановним користувачам інші цікаві факти про цей твір української класичної літератури. «Тіні забутих предків» з моменту його появи ілюструвало чимало художників. Обкладинку до першого видання повісті виконав вітчизняний графік Михайло Жук. Цікава історія ілюстрування видання 1929р., що побачило світ у Державному видавництві України. Проілюструвати повість Михайла Коцюбинського одній із кращих художниць Олені Кульчицькій запропонував письменник і літературознавець Антін Крушельницький. Книга мала бути надрукована і надійти у продаж до 15-ї роковини з дня смерті Михайла Коцюбинського, тобто до 25 квітня 1928 року. Кошти від реалізації видання планувалося передати на побудову пам’ятника письменнику у Вінниці. Крім Олени Кульчицької до ілюстрування «Тіней забутих предків» були запрошені художник-монументаліст Юліан Буцманюк (працював над початковими літерами) і графік та мистецтвознавець Іван Крушельницький (син Антіна; мав створити заставки й кінцівки). Оскільки видання планувалося в часи ідеологічного більшовицького тиску, то Вінницька округова комісія для увічнення пам’яті Михайла Коцюбинського не сприйняла праць ані Юрія Буцманюка, ані Івана Крушельницького. Можновладцям не сподобалася «надмірна стилізація». Сам Антін Крушельницький написав до ювілейного видання «Тіней забутих предків» розлогу передмову, яку вирішено було проілюструвати краєвидами Карпат. Малюнки теж мала виконати Олена Кульчицька (яка в той час жила в Перемишлі) – зі світлин. Їх зробив юний фотоаматор Юрко Дорош під керівництвом молодшого сина Крушельницького – Тараса. Команда митців не встигла видати «Тіні забутих предків» до роковин смерті Михайла Коцюбинського, але 17 вересня 1929р. мало виповнитися 65 років з дня народження письменника. В останню хвилину перед друком графічний портрет письменника роботи Івана Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку Олени Кульчицької прибрали, доручивши її виконати графіку і майстру прикладного мистецтва Антону Середі. Пізніше видання було репресоване.
Цьогоріч виповнюється 60 років як вийшла однойменна екранізація (на кіностудії імені Олександра Довженка) повісті «Тіні забутих предків». Режисеру цієї кінострічки геніальному Сергію Параджанову в 2024 році виповнилося 100 років від дня народження. Музику до фільму написав тоді ще зовсім молодий львівського композитор і музикознавець Мирослав Скорик. Цей шедевр знімали у селах Верховинського району Івано-Франківської області. У селищі Верховині в хаті, де мешкав Сергій Параджанов під час зйомок, сьогодні облаштовано музей фільму «Тіні забутих предків». У цих мальовничих місцях Михайло Коцюбинський, власне, й написав однойменну повість. Знімали на натурі майже цілодобово, а в рідкісні вихідні Сергій Параджанов зі знімальною групою відвідували справжні весілля та навіть похорони, аби краще вивчити й зобразити життя гуцулів. Через це режисер відмовився жити у готелі й оселився у будинку звичайних селян. Сергій Параджанов намагався не просто точно відтворити карпатські обряди, народні традиції, колористику, а посилити їх втілення на кіноплівці, додати символізму, змістів.
Перший показ кінострічки відбувся 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна». На прем’єру зібралися не лише тодішні «зірки» екрана, діячі культури та мистецтва, а й дисиденти. Прем’єра почалося урочисто: на сцені фільм представили Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, знімальна група. А потім з глядацької зали піднявся з букетом письменник і літературний критик Іван Дзюба і взяв слово: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». І це була правда – жахлива правда того часу. В залі відразу увімкнули сирену, аби заглушити подальший виступ Івана Дзюби. Директор кінотеатру навіть кинувся стягувати його зі сцени. Сам Сергій Параджанов про акцію протесту не знав, його не попередили. У залі в цей час піднялися з місць В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус, закликаючи зробити так само усіх незгодних з політикою радянської влади. Піднялося ще 50-60 людей, а в залі сиділо 800 чоловік. Адміністрація кінотеатру швидко загасила світло й почала прем’єрний показ. Того вечора нікого не заарештували. Репресії почалися згодом. Івана Дзюбу й В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи, Василя Стуса відрахували з аспірантури. Після прем’єри Сергію Параджанову більше не дали можливості знімати, а пізніше заарештували і засудили.
Знаменита картина Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» займає 1-шу позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, а Гарвардський університет додав його до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Загалом легендарний фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Жодну з цих нагород Сергій Параджанов не отримав особисто – його не випускали з країни. Розповідають, що перед поїздкою з фільмом на кінофестиваль до Аргентини режисер необачно пожартував «між своїми»: «Можна мені квиток в один бік». Серед своїх, зрозуміло, були кагебісти, які швиденько донесли і режисеру заборонили виїзд. Відомо, що Сергію Параджанову надсилали свої вітання італійський режисер і сценарист Федеріко Фелліні, італійський режисер Мікеланджело Антоніоні, японський кінорежисер і сценарист Акіра Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Сергієм Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
Так склався неперевершений тандем двох геніїв, віддалених у часі, – режисера і письменника. Сергій Параджанов тонко відчув своєрідний духовний світ автора повісті «Тіні забутих предків», майстра з великим серцем, який по-особливому сприймав красу і вмів любити по-справжньому.
Михайло Коцюбинський обожнював красу у всьому – він цінував і зовнішню, і внутрішню красу людини. Письменник завжди одягався зі смаком, не дозволяв собі навіть удома ходити у старому халаті чи капцях, завжди ретельно підбирав одяг. І це неможливо було не помітити. Наглядач Шаргородської духовної школи В. Ковердинський так згадував про колишнього вихованця: «…Завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи його завжди були вичищені… сам він турбувався про свою акуратність: у боковій кишені його сундучка був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу, не залишався він також і без носової хусточки».
Михайло Коцюбинський був одружений з Вірою Дейшою (у дівоцтві), сестрою свого гімназійного товариша. Вона походила зі старовинного українського дворянського роду, закінчила жіночі курси в Петербурзі, викладала французьку мову в Чернігівській гімназії та працювала бібліотекарем у міській бібліотеці. Дівчина входила до місцевої «Громади», брала активну участь у культурному житті Чернігова, в українському революційному русі. За це була заарештована, однак її не зламало й семимісячне ув’язнення в одиночній камері. Віра Дейша стала не тільки дружиною письменника, а й вірним другом і помічником. Згодом Михайло Коцюбинський називав її єдиним критиком, якому вірив і на смак якого покладався. У придбаному в основному на позичені кошти будинку, письменник мешкав разом із дружиною, хворою матір’ю й чотирма дітьми: Юрієм, Оксаною, Іриною і Романом. Борги за придбання будиночка письменник віддавав майже до кінця життя. У цьому домі Михайло Коцюбинський організовував літературні вечірки – «суботи», що стали справжньою школою для обдарованої молоді. Про ці «суботи» пізніше із вдячністю згадували Павло Тичина та Василь Еллан-Блакитний. Михайло Коцюбинський спілкувався з Лесею Українкою та її матір’ю Оленою Пчілкою. Найкращим другом Михайла Коцюбинського був композитор Микола Лисенко. Товаришував митець з Іваном Франком та Борисом Грінченком.
Відійшов у вічність Великий Сонцепоклонник 25 квітня 1913р. у віці 48 років. Поховали Михайла Коцюбинського в Чернігові, як він і заповідав, у Троїцькому гаї, на Болдиній горі, де письменник любив відпочивати. На його похорон прийшло майже три тисячі людей. Десят¬ки вінків від організацій і діячів культури було покладено на його могилу. Багато газет відгук¬нулось на смерть великого художника слова. У некрологах сучасники М. Коцюбинського зазначали, що із життя пішов великий майстер рідного слова, який своїм творчим духом переливав його в самоцвіти і, як великий митець, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей.
Сучасник письменника, академік Сергій Єфремов так сказав про нього: «він скрізь і всюди вміє знаходити ту красу, ту духову витонченість, якої сам був найкращим заступником… європеєць з голови до п’ят, він, можна сказати, був справжнім «аристократом духа» в найкращому цього слова розумінні» [7, c.163]. Михайло Коцюбинський до сьогодні є одним із найоригінальніших українських прозаїків. Уся його проза – це світлий, відкритий простір для душі й духу.
Джерела:
1. Дзюба І. Коцюбинський Михайло Михайлович [Електронний ресурс] / І. М. Дзюба // Енциклопедія Сучасної України / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. – Т. 15 : Кот – Куз. – С. 65–68. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-1182 (дата звернення: 21.08.2024). – Назва з екрана.
2. Єфремов С. Михайло Коцюбинський. – Київ – Лейпциг: Укр. накладня, 1920. – 184с. – (Літературні характеристики українських письменників, III).
3. Коцюбинський М. Intermezzo // Літ.-наук. вісн. – 1909. – Т. 45. – Кн.1. – С. 5-15.
4. Коцюбинський М. Intermezzo / М. Коцюбинський ; передм. Я. Хоменка. – Вид. 2-ге. – Харків : Держ. вид-во України, 1930. – 48 с.
5. Коцюбинський М. Тіні забутих предків / М. Коцюбинський ; ред., передм. й прим. А. Крушельницького ; іл. О. Кульчицької. – Київ : Держ. вид-во України, 1929. – 104 с.
6. Коцюбинський Михайло //Літ.-наук. вісн. – 1912. – Т.57. – Кн.1. – С. 4-32; кн.2. – С. 209-226.
7. Мирний Панас. Зібрання творів / Панас Мирний : У 7 т. – Київ: Наук. думка, 1971. – Т. 7. Поезія. Публіцистика. Епістолярій. – 436 с.
8. «Тіні забутих предків»: цікаві факти про зйомки, заборону дітям до 16 і трембіти у літаку, а також про скандальний прем’єрний показ, який зламав долю Сергію Параджанову [Електронний ресурс] // Українки: жіноче онлайн-медіа. – Електрон. дані. – Режим доступу : https // ukrainky.com.ua/tini-zabutyh-predkiv-czikavi-fakti-pro-znimannya-spravzhnyu-nazvu-i-zaboronu-diteam-do-16/ . – Назва з екрана. – Дата публікації: 14.06.2021. – Дата перегляду: 22.08.2024.
Матеріал підготувала Діна Бондаренко,
головна бібліотекарка відділу рідкісних і цінних видань
