27/10/2025
"Батя" залишив керівну посаду в банку та став кращим сержантом бригади, а після переведення в ТЦК допомагає родинам воїнів
– Добровільно пішов. Упорядкував справи на роботі, поговорив із родиною й сказав собі: час іти допомагати Силам оборони. Це було моє свідоме рішення, не емоційний порив: я був і є патріотом своєї країни. Те, що зробила росія – це неприйнятно. Вважав і вважаю своїм обов’язком захищати державу, – починає свою розповідь штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП сержант Роман Лисівець.
До лав Збройних Сил України він долучився в лютому 2023 року в 47-річному віці. За плечима мав 20 років успішної кар'єри у банківській сфері. Мав стабільність і добрий дохід, та відмовився від цього, щоб виконати свій громадянський обов'язок.
Досвіду військової служби фактично не мав, лише два роки навчання у військовому виші ще в 90-х роках.
Рішення стати до лав ЗСУ остаточно ухвалив наприкінці 2022 року, коли українські війська звільняли Харківщину та Херсонщину. Тоді, каже, відчув, що більше не може стояти осторонь.
– На хвилі успіху Сил оборони вирішив доєднатися, бо зрозумів, що моя допомога потрібна, щоб ми всі разом швидше завершили цю війну. Як показала практика, не все так швидко, як хотілося, але я не шкодую, – усміхається сержант.
За мобілізацією був зарахований до лав 407-го окремого стрілецького батальйону, який саме формувався на Полтавщині, на посаду радіотелефоніста другої стрілецької роти. Отримав від товаришів позивний "Батя" – був одним з найстарших у підрозділі.
– По штату моя задача була забезпечувати зв’язок, а по факту я, як і всі, брав безпосередню участь у тому, що робила піхота – тобто воював, – каже штаб-сержант. – Піхота – це дуже важко. Але це найкращий рід військ. Без піхоти нічого не буде. Пункт не вважається нашим, поки там не ступила нога піхотинця. Поки є піхотинець – ми тримаємо фронт і чинимо спротив загарбникам. Не буде піхоти – її ніхто не замінить
Після підготовки в Полтаві батальйон на початку квітня потрапив у тимчасове підпорядкування до 30 ОМБр та направився на Харківщину.
За місяць їх перекинули на Херсонський напрямок – у район Давидового Броду та Берислава. Тут військові стояли на другій лінії оборони, працювали з макетами західної військової техніки, якою відволікали увагу ворога й допомагали виявляти його вогневі позиції. Наприкінці літа нове завдання: охорона та оборона стратегічних об'єктів неподалік кордону з Білоруссю.
І увесь час тренувалися: відточували навички володіння зброєю та взаємодію в підрозділах.
– Піхотинець, як казав комбат, повинен уміти дві речі: гарно копати і добре стріляти. Він вважав, що солдат без діла – це не солдат. Відпрацьовували злагодження на різних рівнях, починаючи з відділення, взводу, роти. Дії в обороні та наступі, вчилися взаємодіяти та заміняти один одного в разі потреби. Тобто, в батальйоні безперервно тривала підготовка, бо чим злагодженіший колектив, тим більше буде з нього толку, – каже сержант.
Попри втому від нескінченних занять, сам Роман сприймав навчання як належне, бо це єдиний шлях до боєздатності підрозділу і, зрештою, збереження життя бійців. Колишній курсант військового училища добре знав, що саме постійна практика формує впевненість: "Я ж навчався на офіцера. І розумію: якщо не вчишся, нічого доброго не буде. Без навчання на війні погано виходить".
Восени 407-й ОСБ виконував завдання у складі 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Підрозділ перевели на один із найгарячіших напрямків фронту того часу – в район Авдіївки.
Батальйон отримав завдання утримувати оборону промзони, щоб не допустити оточення міста.
– Ми зайняли Коксохім. На позиціях підрозділ пробув 115 днів без ротацій. Я був безпосереднім учасником усіх тих подій, окрім двох тижнів госпіталю, – розповідає військовий. – Наша задача була зайти, замінити людей, які там стояли, і забезпечити утримання заводу. Тим самим тримали фланг і не давали ворогу замкнути кільце навколо Авдіївки, – пояснює Роман.
Хоча бойового досвіду у безпосередній близькості до противника на той момент більшість бійців не мали, але підрозділ був добре злагоджений. Тож страху перед новим напрямком не було – тільки розуміння, що доведеться працювати в надзвичайно складних умовах.
28 жовтня Роман Лисівець безпосередньо вийшов на свій перший бойовий вихід поблизу заводу. Удвох з побратимом облаштовували позицію під ворожим обстрілом.
– Ми тільки зайшли, завів мене ротний, сказав: тут облаштувати позицію. І нас почали "крити". Тоді я вперше усвідомив, що таке бути в піхоті. Під час обстрілу ми вкапувалися так швидко, як могли. Таке собі “задоволення”... але нічого, – згадує військовий.
Перший день ворог гатив по спостережних пунктах, які розтяглися з проміжком в 50-60 м уздовж бетонного паркану, майже 12 годин. Попри весь жах, думок про смерть не було, зізнається сержант.
– Була лише думка зробити так, щоб я не загинув. Коли людині дуже страшно, вона робить дуже багато. От мені було дуже страшно, як ніколи в житті до того та після того. Я намагався якнайскоріше заритися, щоб вижити і принести користь. Очі бояться – руки роблять, як кажуть, – пояснює воїн.
Ворог намагався прорватися з боку терикона, який височів перед промзоною. Через нього росіяни спускалися до залізничної колії, ховалися в посадках і звідти робили короткі ривки до бетонної стіни заводу. 5 листопада на світанку Роман прийняв свій перший стрілецький бій – на його позицію вийшла ворожа група.
– Все було дуже банально. Наша позиція крайня була. По рації передали, що заходить чергова зміна. Ми почали збиратись, готуватись до відходу. І тут чуємо за парканом чистою російською мовою обговорення – отут, мовляв, вирили якусь ямку під забором, зараз підліземо, кинемо гранату. Ну, ми трохи раніше кинули свою, – розповідає сержант.
Співвідношення сил було нерівним: Роман з побратимом проти п'яти окупантів. Та бій прийняли – мали протриматися, поки прибуде підкріплення. Бо знали: якщо росіяни потраплять на територію заводу, виловити й зупинити їх буде дуже складно, нароблять багато біди.
Підмога підоспіла вчасно, тож позицію зберегли, а ворога знищили. Але Роман отримав поранення в руку. Його швидко евакуювали й уже ввечері того ж дня він був у шпиталі на Харківщині. Як виявилося, окрім кульового поранення дістав і контузію. За два тижні, щойно рана почала заживати, знову був у строю та повернувся до свого батальйону.
Невдовзі після повернення командир роти запропонував стати на посаду головного сержанта роти.
– Одного разу після повернення з виходу мене позвали до ротного. Той каже: Батя, є пропозиція, від якої ти не можеш відмовитися – я хочу, щоб ти був головним сержантом. Я одразу відмовився: це, звісно, добре, але не для мене. Я вмію воювати і хочу робити це далі. Та підключився заступник з МПЗ і за якийсь час вони мене переконали, – згадує сержант.
У середині лютого батальйон організовано вивели з-під Авдіївки. Роман був один з останніх у своїй роті, хто виходив з території коксохімічного заводу.
Батальйон вивели на відновлення, а Роман отримав довгоочікувану двотижневу відпустку. Повернувшись, прийняв поповнення, пройшов разом з особовим складом підготовку та злагодження. І невдовзі знову вирушили на фронт – і знову на Покровський напрямок.
– Тільки цього разу в посадки під Архангельським. І знову рота брала безпосередню участь у бойових діях. Згодом батальйон став лінійним у складі 110-ї ОМБр. Бригади, в якій я успішно воював аж до березня 25-го року, – розповідає військовий.
Попри те, що як головний сержант роти Роман виконував завдання на КСП, за декілька кілометрів від "нуля", легкою таку службу назвати неможливо – підготовка, забезпечення, планування ротацій, особового складу тощо. За добу спали по 3-4 години максимум. А коли в березні 2025 року його роту виводили, декілька днів практично не спав узагалі.
– Останні кілька днів перед виходом я залишився один – ротного терміново забрали в госпіталь, і я докерував тими, хто ще залишалися на позиціях, – згадує Роман. – Моя задача була вивести всіх своїх людей, щоб переконатися – на позиціях не залишився жоден мій боєць. Останню групу я вивозив особисто.
Коли повернувся в пункт постійної дислокації, пройшов ВЛК. І дізнався, що його стан здоров'я майже критичний: високий тиск, діабет та проблеми з серцем. Тому до бойової роботи він більше не був придатний. Шукав собі тиловий підрозділ і отримав пропозицію перевестися в рідну Козельщину. А вже у липні сержанта Лисівця перевели до Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП. Зараз він продовжує службу у відділенні цивільно-військового співробітництва.
Його щоденна робота – комунікація з пораненими військовослужбовцями та їхніми родинами, сповіщення близьких про загиблих, зниклих безвісти чи полонених воїнів, а також допомога в організації заходів поховань та вшанування пам'яті. Роман визнає, що це морально важка робота. Але наголошує, що і її хтось має робити – і намагається максимально людяно виконувати свої обов'язки.
За час служби Роман Лисівець був неодноразово відзначений нагородами за професіоналізм та успішне виконання бойових завдань. За Авдіївку нагороджений відзнакою Головнокомандувача "Золотий хрест". За участь у боях під Архангельським – нагородою Міністерства оборони України "Лицарський хрест", якою відзначають воїнів за виняткову хоробрість. Крім того, має відомчу нагороду 407-го ОСБ – медаль "За оборону Авдіївського коксохімічного заводу" та почесну відзнаку "Кращий сержант військової частини".
Підсумовуючи свою розповідь, Роман Лисівець зізнається, що його знайомі досі запитують, навіщо він пішов у військо і чому продовжує службу.
– Завжди відповідаю: у нас у Конституції все написано. Є така стаття: захист Вітчизни – це обов’язок кожного громадянина. Просто про це багато хто забуває, лише вимагаючи для себе якихось прав і благ. Та якщо країни не стане – то що і з кого ти вимагатимеш тоді? – розмірковує сержант. – Я розумію, що людям страшно, і це абсолютно нормально, бояться усі. Та якщо підрозділ злагоджений, і поруч є ті, хто тебе прикриє, якщо тебе правильно навчають – то не так воно страшно, як здається. Треба працювати над собою. Дивитися на інших. І все буде набагато краще. Якщо приходити зі словами “мене вб’ють”, то так і буде. А якщо прийти з думкою, що треба зробити свою роботу – тоді все інакше.
#ГероїПолтавщини
© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
