01/06/2026
🕯️ ЦИГАНОК Петро Іванович 🇺🇦 52 роки, с. Велике Устя
Сьогодні минає перша річниця з дня втрати нашого земляка. Громада зібралася, аби вшанували пам’ять Героя.
ℹ️ Петро народився 8 липня 1972 року в селі Велике Устя. Здобув освіту в рідному селі, а згодом продовжив навчання у Бахмацькій автомобільній школі.
Працював у колгоспі, пізніше в ПП «Байконур» водієм, а з 2009 року - в ТОВ Агенство Безпеки «Партнер» у місті Києві на посаді охоронника-водія.
Петро разом із дружиною прожили у шлюбі майже 35 років – до ювілею їхній родині не вистачило лише двох місяців. Упродовж усіх цих років вони йшли життям пліч-о-пліч, розділяючи радість і труднощі, підтримуючи одне одного та будуючи міцну родину.
Вони виховали двох люблячих доньок, які стали їхньою гордістю та опорою в житті. У їхній родині з’явилося й нове покоління – двоє онуків, Ігор та Веронічка, які наповнили дім ще більшою радістю, теплом і змістом. Батьки захисника не дочекалися цього важкого часу, пішовши з життя ще до його загибелі.
Петро був компанійською людиною з відкритою душею та добрим серцем, мав багато друзів. Дуже любив музику. Коли ще не було війни, навіть придбав музичний центр додому. Музика супроводжувала його і в дорозі – він часто вмикав її в машині, і навіть на позиціях в навушниках – це допомагало йому відволіктися та тримати внутрішню рівновагу.
У юнацькі роки Петро також захоплювався футболом, грав у складі сільської команди. Та найбільшою його пристрастю були автомобілі. Він мав хист до цього, завжди щось лагодив, удосконалював, отримуючи від цього справжнє задоволення.
Петро вирізнявся веселою вдачею, життєрадісністю та вмінням знаходити спільну мову з кожним, хто траплявся на його шляху. До нього часто зверталися за порадою чи допомогою, і він ніколи не відмовляв, охоче відгукувався на чужі прохання та підтримував у складні моменти.
Петро Іванович був саме таким – мужнім та незламним, таким він і залишиться в пам'яті всіх, хто його знав. У колі друзів був відомий під кличкою «Кузьма». Таке прізвисько закріпилося за ним через його батька, Івана Кузьмича, і з часом стало дружнім та звичним звертанням у його оточенні.
У 2014 році, коли на сході України розпочалися бойові дії, Петро був призваний до лав Збройних сил. Боронив Україну у Донецькій та Луганській областях. За службу в зоні бойових дій в 2015 році був нагороджений медаллю «Учасник АТО» та відзнакою «За жертовність і любов до України».
У 2022 році, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Петро працював у Києві і через бойові дії не мав змоги одразу приїхати до родини. Лише згодом йому вдалося повернутися додому, де він провів близько двох місяців поруч із близькими.
За цей час він допомагав дружині по господарству, разом із нею садив картоплю, намагався максимально підтримати родину в непростий період. Проте, відчуваючи свій обов’язок перед державою, прийняв важливе рішення – стати на захист України. Він неодноразово говорив: «Як так, усі служать, а я ні?». Саме так Петро зробив свій вибір – приєднатися до лав Збройних Сил України.
Про своє рішення захисник повідомив рідним уже постфактум – сказав, що за кілька днів вирушає на службу. Це був його свідомий і твердий крок. Родина, звичайно, не хотіла його відпускати, але зрештою змушена була прийняти його вибір і підтримати в цьому рішенні.
У травні 2022 року Петро приєднався до лав Збройних Сил. На фронт він вирушив на власному автомобілі, який використовував для виконання бойових завдань та потреб підрозділу. Проходив службу у 5-му полку зв’язку в місті Чернігів.
Підрозділ Петра часто направляли у відрядження на схід України, зокрема до району Бахмута. Також виконували завдання у Курській області.
У 2023 році під час служби із захисником стався нещасний випадок, унаслідок якого він зламав ногу. Попереду були операція та кілька місяців відновлення. Після реабілітації захисник на милицях повернувся до побратимів і продовжив виконувати бойові завдання на фронті.
Служив на посаді сержанта, командира автомобільного відділення. Мав позивний «Старий». Його так назвали побратими жартома, адже він був найстаршим серед них. Де б не доводилося бути, Петро завжди залишався вірним присязі, надійним побратимом і людиною, яка щиро любила свою країну.
17 квітня 2024 року підрозділ, у якому служив захисник, потрапив під ворожий обстріл. Після пережитих подій, військових перевели на Полтавщину.
28 травня 2025 року командир частини повідомив дружині Петра про різке погіршення його стану: захисник втратив свідомість і впав у кому, був підключений до апарату штучної вентиляції легень. Медичне обстеження показало геморагічний інсульт. Не гаючи часу, дружина одразу вирушила до лікарні та всі наступні дні перебувала поруч із чоловіком.
Петро лікувався у лікарні міста Гадяч Полтавської області, де лікарі боролися за його життя. На жаль, у свідомість він так і не прийшов. 1 червня 2025 року серце захисника зупинилося. Побратими допомогли доставити тіло воїна додому.
3 червня 2025 року Петра поховали у селі Велике Устя. Обряд відспівування провів капелан військової частини. Провести захисника в останню путь прийшли рідні, односельці, побратими, які розділили з родиною біль втрати й віддали останню шану товаришу.
За інформацією Сосницький Будинок культури
