12/03/2020
ЦІКАВА ІНФОРМАЦІЯ! ХТО ТАКІ ДРАГО-САСИ ТА ПРО ТАМПЛІЄРІВ НА НАШИХ ТЕРЕНАХ!
ДРАГО-САСИ БУЛИ ТАМПЛІЄРАМИ
Теодозій КОРОЛЬ
В останні роки у Галичині гуртуються нащадки іменитої та ходачкової шляхти, які називають себе драго-сасами. Їхні лідери стверджують, що князь Данило Галицький та його син Лев наприкінці XIII ст. запросили драго-сасів з Марамуреша у Трансильванії, на пограниччі Угорщини і Волохії (нині Румунії), для особистої охорони від вічно ворожих бояр, охорони торгових шляхів та соляних промислів. Драго-саси мали різні привілеї, а князь Лев за вірну службу надавав їм грамоти на володіння містами та селами. Так від назви сіл виникали прізвища Терлецьких (с. Терло), Корчинських, Жураківських, Крушельницьких, Винницьких та інших. Найбільш густо заселена драго-сасами була Самбірщина. Через ці землі втікав до угрів від бояр, що повстали, малий Данило з матір’ю Анною, серед своїх вірних слуг любив бувати князь Лев. На Самбірщині він провів останні роки свого життя. Тут його й поховано. Це все, мабуть, правда. Та викликає сумнів твердження істориків, що драго-саси ведуть свій родовід від саксів, які, своєю чергою, походять із Саксонії чи Савовії, а назва ДРАГО походить від слів ДРУГА і ЗАДРУГА (товариське об’єднання). Розказують, що драго-саси походять з Лужиці, є напівслов’янами-напівгерманцями, а до Марамурешу, мовляв, переселилися під тиском ворогів.
Але на появу драго-сасів у Галичині можна подивитися і з другого боку. У 1099 році король Англії Річард Левове Серце та король Франції взялися споряджувати військові експедиції на Близький Схід для звільнення Божого Гробу від мусульман. Походи були вдалі, і Єрусалим було звільнено. В наступні роки тисячі паломників з Європи потягнулися до Палестини, щоб поклонитися святим місцям. Та згодом з’ясувалося, що через напади, вбивства та пограбування ворожими мусульманами європейських християн паломництво стало дуже небезпечним. Тож для супроводу та охорони паломників до святих місць у Європі гуртуються лицарі, яких звали тамплієрами. Ці воїни на початках вважали себе справжніми християнами, одягалися просто, нехтували багатствами. Їх спорядженням були вірний кінь і меч. Усе своє майно вони возили з собою у мішку за спиною.
За іншою версією, орден тамплієрів з благословення Папи Римського Урбана II виник у Західній Європі в 1096 році. Складався переважно з французів та германців. Протягом двох століть тамплієри ходили на Близький Схід з метою врятувати від наруги мусульман святі місця. Там вони взяли Єрусалим, господарювали там, будували замки та ...збагачувалися на грабунках близькосхідних земель, щедрих подарунках королів та знаті, прибутковій торгівлі, банківських та вексельних справах. Згодом вони стали будувати замки в Європі — особливо у Франції. Одна із сект тамплієрів сповідувала вчення, яке розходилося з мисленням Папи. Король Франції у 1209 році виступив на боці Риму і розпочав війну проти тамплієрів. Між ним і тамплієрами розпочалися війни, які тривали понад 30 років. Тамплієри ослабли. Їхні фортеці на Близькому Сході у 1291 році впали під ударами мусульман. Та у Франції, особливо на її південних землях, влада від короля перейшла до тамплієрів. На початку XIV ст. орден тамплієрів перероджується у найманців та розбійників. Боротьба проти них закінчилася перемогою Риму і монархів. Діяння тамплієрів заборонили, а їх тисячами арештовували. У 1312 році орден тамплієрів було заборонено і розпущено. Останній великий магістр ордену, як єретик, був спалений в Парижі на вогнищі у 1314 році. Якась частина тамплієрів пішла у підпілля і орден згодом перестав існувати. За переказами, награбовані в Єрусалимі скарби Соломона тамплієри сховали в одному зі своїх замків на півдні Франції.
Угри, як і тамплієри, належали до Римської Церкви, тому останні були дружніми з уграми і в поході до святих місць переходили їх землями. Угри в ті часи у Галичині кілька разів перебирали владу над краєм від варязьких князів. Віддані Папі Римському, вони могли запрошувати тамплієрів для протидії засиллю християнської віри східного обряду, яку нав’язували галичанам варязькі князі, яких історики іменують руськими. Ці князі до русичів мали хіба що такий стосунок, що безмежно панували над ними кілька століть. Вони навіть не одружувалися з руськими жінками.
Отже, в часи, коли Римський престол і король Франції добивали тамплієрів, якась їх частина втекла до дружніх угрів. Оскільки Папа Римський не терпів би проживання своїх ворогів на землях угрів, які вже були християнами і належали до папського престолу, то тамплієри селилися на пограниччі угрів та волохів, які релігійно належали до Константинополя. Такими землями були Трансильванія і місто Марамуреш, що стало центром осідку тамплієрів.
Саме в ті часи в Галичині правили князі Данило і Лев. В страху перед бунтівними боярами, які пам’ятали, що походять від волелюбних білих хорватів, князь Лев для власної охорони, для сторожування стратегічних шляхів та соляних промислів запросив з Марамуреша рештки недобитих тамплієрів. Ті радо погодилися, бо діставали від князя різні привілеї, а за добру службу Лев роздавав їм грамоти на довічне володіння багатьма селами та промислами.
Деякі дослідники драго-сасів майже одностайні в тому, повторюю, що останні є саксонцями, а оскільки саксонці пов’язані з лужицькими сербами, то — германізованими слов’янами, а отже, якоюсь мірою, братами і одноплемінниками галичан. Насправді ж спорідненість галичан і драго-сасів очевидна. і, мабуть, не можна твердити, що вони опинилися в Галичині лише за волею князів Данила і Лева. Драго-саси були нащадками частково погерманізованих галлів, які століттями заселяли землі Франції і були там автохтонами. історики знають, що не лише французи є давніми галлами. Ними є і галичани, які також походять від галлів. Цих галлів за II ст. до н. е. давні історики називали бастарнами. На зламі старої і нової ер вони заселяли простір від Верхньої Одри і до басейну середнього Дніпра. Бастарни з віками ділилися на промисловців босняків та на рільників і пастухів хорватів. Усередині I тисячоліття частина хорватів і босняків з боями відвойовують у ослабленого війнами Риму прабатьківські землі на Балканах. За войовничість і немилосердність до ворогів в Європі їх називають склавенами і словенами.
Ті хорвати, що не переселилися за Дунай, а залишилися в Галичині, й далі нападали на римські землі і їх римляни назвали БІЛИМИ (BELLO), тобто ВОЙОВНИЧИМИ. історики знають, що білих хорватів завоював варяг Володимир, потім їхні землі плюндрували монголи, татари і турки. Тут володарювала Польща, Австро-Угорщина. У 1939 році Галичину окупувала Росія й долучила її до УРСР.
Чи знали тамплієри — драго-саси, що вони споріднені з галлами-галичанами? Мабуть, знали, бо були освічені. Відомий дослідник роду драго-сасів Михайло Терлецький переконаний, що драго-сасів на Прикарпаття привів КОМЕС ГУЙД. Глянемо в словник французької мови і переконаємося, що слово КОМЕС (COMMIS) — ПРИКАЗЧИК, ОСАВУЛ. Слово ГУЙД не є іменем комеса, а пояснює, що він ГУЙД (GUIDE) був ПРОВІДНИКОМ, КЕРІВНИКОМ (драго-сасів). Слово ДРАГО-САС складається з французьких слів ДРАГО (DRAGOn) — ПИЛЬНИЙ СТОРОЖ, яким насправді був тамплієр, і CAK (SAC) — МІШОК, САКВОЯЖ, в якому мандрівний тамплієр зберігав особисті речі і провіант. Французька літера С протягом минулих століть в різних словах вимовлялася як українські С, К, Ц і Ч.
Нема дива, що драго-саси пильно охороняли прихильних до них варязьких князів, їхні маєтки та землі. А давня Саксонія тут, мабуть, ні до чого. Хоч не можна заперечувати, що деякі з тамплієрів були вихідцями із Саксонії. Але це лише одиниці.
Про належність галицької шляхти до тамплієрів свідчить також герб САС, на щиті якого зображено стрілу, дві зірки Давида та півмісяць. Тут щит і стріла символізують належність носіїв герба до воїнів, якими насправді були тамплієри. Зірки Давида ототожнюють з місцевістю, де був Гріб Господній, а півмісяць був символом мусульман, з якими тамплієри вели багаторічні війни.
Цікавим є те, що про перебування тамплієрів у Галичині є вагомі докази. У Золочівському замку зберігаються два величезні камені з дрібнозернистого пісковику. На них вибито чітко видимі, виконані готикою, зашифровані написи. Привезли ці артефакти в замок у 2002 році з околиці села Новосілки. Тут нині лежать ще дві трохи оброблені брили, але без написів. Можливо, що якісь літери можуть виднітися на зворотній невидимій для ока площині цих брил. Жителі Новосілки показують пагорб, де стояло поселення тамплієрів. Поблизу пагорба є два храми: греко-католицька церква та польський костел. Цілком імовірно, що колись на місці костелу стояв храм побожних тамплієрів. Факт існування невеликого града тамплієрів у Новосілці свідчить, що не всі тамплієри — драго-саси були розпорошені по Галичині. Їх некомпактне поселення на Золочівщині наводить на думку, що комес Гуйд і його спадкоємці з приходом в Галичину якийсь час мали реальну владу над драго-сасами.
«Путь з варяг у греки» на початку XIV ст. пролягав не Дніпром, бо в ті часи на пониззі Дніпра господарювали ворожі варязьким князям народи. Він пролягав із Балтики у Віслу, з неї — у Західний Буг. З верхів’я Бугу човни на колесах перетягали у притоки Дністра. Часто з правої притоки Дністра — річки Ворони човни перетягали у Прут. Дністром і Прутом вони йшли в Чорне море і Дунай. Отже, золочівська земля була важливим перевалом товарів з Балтики у Чорне море.
На Золочівщині «ходить» легенда, що тамплієри мали величезні скарби. Вони заховали їх у потаємних місцях, знайти які можуть допомогти зашифровані написи на каменях, якщо їх прочитати. Можна допустити, що тамплієри в Галичину скарбу не привезли, але ним могла бути привезена з Палестини священна чаша Грааля, за якою в останні століття полює вся Європа. Можливо, що ця, захована від сторонніх очей священна реліквія, сім століть захищала поневолених галичан від втрати своїх віри, мови та культури.
Польські королі в другій половині XIV ст. завоювали Галичину і надовго прилучили її до своєї корони. Тих драго-сасів, які володіли селами або мали від князя Лева і його наступників грамоти про особливий статус, польська влада не утискала і давала їм вольності та інші привілеї. Цих нащадків драго-сасів називали шляхтою. Версту шляхти, яка в результаті мішаних з бідними русинами шлюбів бідніла й ходила в дешевих ходаках, називали ходачковою шляхтою. Ходачкова шляхта хоч була бідна, але кілька століть робила спроби відрізнятися одягом, поведінкою та рівнем освіти від бідаків — русинів та кріпаків панських маєтків. Оскільки шляхта мала волю і доступ до освіти, то з її середовища виходили священики, вчителі, актори, співаки, музиканти, голови міських і сільських управ. Серед них були посли до сейму і австрійського парламенту, офіцери польського та австрійського війська. Їхньою характерною відмінністю були давні придомні прізвища, які закінчувалися на -СЬКИЙ, -ЦЬКИЙ. Були серед них і такі, що мали хорватські прізвища, які закінчувалися на -ВИЧ, -НИЧ. Ті шляхтичі, які не мали синів, часто видавали дочок за простих русинів. Дочки у своїх прізвищах втрачали характерні закінчення, та гонор зберігали і всіляко підкреслювали свою окремішність від простих людей.
Починаючи від служби у князя Лева, ходачкова шляхта віками зберігала такі риси, як обов’язок служити владі і батьківщині. Їй було притаманне лицарство, яке виражалося в сміливості, чесності, вірності в подружжі. Серед шляхти не було пияків та злодіїв. Шляхтич волів ліпше вмерти, ніж порушити дану ним клятву чи обіцянку. Шляхтичі були переконливими християнами і хранителями звичаїв свого народу.
Шляхта в наші дні відроджується і самоідентифікується в Україні, Польщі, Білорусі, Литві. Вона намагається знайти свої коріння, роль та місце в суспільстві, в якому проживає. Шляхта поки що боязливо проповідує свою елітність, яка зводиться до здобуття високого рівня освіченості, лицарства, моральності, релігійності, до патріотизму та служіння Батьківщині. Та якщо вона осягне свої роль і місце в суспільстві й перестане боязливо оглядатися, то зможе бути каталізатором не лише політичних, духовних, соціальних та економічних змін у цих державах, а й згуртувати їх у Балто-Чорноморський союз, про потребу створення якого нині так багато говорять.
