03/06/2026
Маріуполь, Азовсталь і три роки полону: історія прикордонника Ігоря Павленка
Коли він нарешті ступив на українську землю, то не хотів ні їсти, ні курити. Хотілося просто підняти голову, розвести руки й глибоко вдихнути. Без конвоїрів за спиною і без наказів дивитися виключно в землю.
Майстер-сержант 27-го прикордонного загону Ігор Павленко повернувся додому після трьох років і п’яти днів російського полону. За плечима - Новоазовськ у 2014-му, Маріуполь 2022-го, «Азовсталь» і довга невідомість. Зараз він знову в строю і каже, що після всього пережитого проблем у житті для нього більше не існує. Є тільки труднощі, які можна подолати.
Але, щоб дійти до цього розуміння, йому довелося подолати довгий шлях, який розпочався ще задовго до великої війни. Ігор хотів бути військовим з юності. Проте навіть на строкову службу його не хотіли взяти через здоров'я. Хлопець не відступив: сам пішов до лікарні, наполіг на операції, вилікувався, відслужив строкову і у 2007 році підписав контракт з Держприкордонслужбою. Служити випало у Новоазовську, на самому кордоні з росією. Там у 2014 році він і застав перші обстріли. Вони самі бачили, як на тому боці розгортали міномет, після чого починався вогонь по пункту пропуску.
Після окупації Новоазовська прикордонника перевели до Маріуполя. Саме в цьому місті, яке стало для нього новим домом, Ігор і зустрів повномасштабне вторгнення 24 лютого.
Перше серйозне зіткнення підрозділ прийняв на околиці міста. Прикордонники тримали позиції під обстрілами з танків та мінометів, після чого були змушені відступити до міста.
Оборона вимагала колосальних зусиль, особливо в технічному плані. Ігор - зв'язківець, а люди, здатні налагодити зв'язок у таких умовах, цінувалися неймовірно. Вони крутили антени зі звичайних дротів та ізострічки. І ці саморобні конструкції працювали, виконували свої функції на сто відсотків. Часом бійцям самим це здавалося дивом.
Коли кільце почало стискатися, бойові підрозділи, включно з прикордонниками, перейшли на «Азовсталь». Там Ігор отримав перше поранення. Вони з побратимами переносили загиблого товариша, у цей час ворожий дрон вистежив їх і скинув міну. Рану перев'язали, і сержант повернувся на позицію. Він залишався в строю до 19 травня, поки не надійшов наказ про вихід.
Ігор пробув у полоні три роки й п'ять днів.
Ігор переконаний, що у ворожу армію чи пенітенціарну систему йдуть люди, які ніяк не знайшли себе в житті. І щоб підняти власну самооцінку, вони принижують тих, хто перебуває тимчасово в їхній владі, одягають таку собі «корону».
Усі три роки Ігор не мав жодного зв'язку з рідними. Рятували тільки дві речі: думки про сім'ю та підтримка друзів у бараці, які не давали зламатися і ділилися надією.
Ця надія стала реальною, коли їм видали чистий одяг, шкарпетки, бритви.
Коли автобуси нарешті заїхали в Київ, Ігор був шокований. У полоні їм постійно крутили пропаганду і повторювали, що України більше немає, а Київ зруйнований, майже як Маріуполь. А тут вони їдуть - і місто живе. Діти бігають, кав'ярні працюють, люди посміхаються і вітають їх. На вулицях повно людей у вишиванках. Країна витримала ці роки й бореться.
Найголовнішими ліками для прикордонника стали дружина та донька, яка за ці роки помітно підросла. А ще повернутися до життя допомогла дорога. Ігор у душі байкер, тому першою серйозною покупкою після полону став мотоцикл.
За три місяці відпустки він об'їздив весь захід України: ліси, гори, швидкість і вітер допомогли остаточно змити з душі важкий осад неволі.
Аналізуючи все, що сталося, Ігор Павленко посміхається. Він каже, що до полону занадто переймався дрібницями й брав усе близько до серця. Тепер для нього взагалі немає проблем. Є труднощі, які треба подолати або пережити, а саме життя варте того, щоб ним просто насолоджуватися щодня.
Після реабілітації майстер-сержант повернувся до Державної прикордонної служби України й служить далі. Хто, як не ми? Але водночас він просить кожного не забувати про тих хлопців, які досі залишаються в полоні, і робити все можливе, щоб повернути додому кожного.
