27/05/2026
«Таращанський повітовий кіш Запорізької Січі». Протистояння повстанців Таращанського повіту з 1-ю Кінною армією під час польсько-українсько-радянської війни 1920 р.
29 травня 1920 р. радянська 1-ша Кінна армія розпочала операцію з прориву оборони Війська Польського, у результаті чого змінилося стратегічне становище протиборчих сил в Україні. Проте перш ніж приступити до цієї операції, 1-ша Кінна армія мала подолати на своєму шляху повстанську організацію Таращанського повіту. Ця організація із центром у містечку Тетіїв мала власні військові сили та майже два місяці контролювала значну територію. Для польсько-українсько-радянської війни 1920 р. це рідкісний випадок, коли і польська, і радянська армії мусили враховувати в своїх планах наявність великих сил українських повстанців.
Для Української революції 1917–1922 рр. є досить характерним явище селянських повстанських республік. Деякі з них, як Медвинська чи Баштанська, охоплювали один населений пункт, а деякі, як Холодноярська, займали досить значну територію й мали поважні сили. До останнього типу належить і Тетіївська повстанська організація або ж «Таращанський повітовий Кіш Запорізької Січі», яка наприкінці травня 1920 р. опинилася в центрі протистояння Війська Польського з радянською 1-ю Кінною армією.
Хронологічно перша згадка Тетіївської повстанської організації на Таращанщині стосується публікації у 1922 р. в НьюЙорку інформації про єврейський погром у містечку Тетіїв [1]. Наступним, хто писав про цих повстанців, був Олександер Доценко – військовий історик, осавул Армії УНР, ад’ютант Головного отамана Симона Петлюри. Джерелом цього розділу своєї праці він вказав: «Документ про повстання в Тетїївському районі переховується в архівах Українського Наукового Інституту у Варшаві» [2]. У 1964 та 1966 рр. у еміграційному збірнику «За державність», присвяченому темі українського війська, про Тетіївську організацію повстанців опублікував матеріали Василь Задоянний [3, 32]. У 1971 р. в «Історії міст і сіл Української РСР. Київська область» містилися епізодичні згадки про антибільшовицьких повстанців [4]. Схожі за змістом дані наведені в праці Ф. Васильченка «Нариси з історії міста Тетієва і Тетіївського району» у 1981 р. [5].
Уже в часи незалежної України про повстанців Таращанщини написав Роман Коваль у виданнях «Багряні жнива Української революції» (у розділі «Великодні жнива тетіївських гайдамаків») та «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» (у розділі «Апокаліпсис») [6]. Розділи написані переважно на основі матеріалів Василя Задоянного, і додатково автор першим увів в обіг спогади учасника тих подій – Олександра Личака, студента Української Господарської Академії в Подєбрадах. Викладачі цієї академії давали своїм студентам, більшість із яких були колишніми вояками Армії УНР та/або брали участь у повстанському русі, завдання описати найдраматичніший та найяскравіший епізод з їхньої боротьби, або розповісти, як студент став свідомим українцем. Тому такі спогади містять багато емоційної складової та художніх елементів.
Із сучасних дослідників варто згадати О. Коцерубу, яка збирала матеріали саме про єврейський погром повстанцями в містечку в березні 1920 р. й публікувала їх у газеті «Тетіїв Сьогодні» [7]. Багато цікавого та цінного матеріалу про повстанців зібрано Історичним клубом «Ратуша» міста Тетієва [8].
У період від 29 травня по 5 червня 1920 р. радянська 1-ша Кінна армія прорвала польський фронт, що стало однією з переломних подій польсько-українсько-радянської війни на території України. Проте цій події передували бої 1-ї Кінної армії саме з повстанською організацією Тетіївщини. Тож і в польських, і в радянських джерелах про це залишилося чимало згадок.
Прологом до створення цієї організації стала низка подій. Так, 25–26 грудня 1919 р. район Тетіїв–П’ятигори–Животів спочатку залишила Армія Української Народної Республіки (УНР), що перебувала в партизанському Зимовому поході, у ті ж дні через Тетіїв–Животів пройшов Зведено-Кавказький кавалерійський дивізіон білогвардійців [9]. Із цього моменту в містечку та околицях почала поступово утверджуватися більшовицька влада. Її представником у Тетієві на посаді воєнного комісара став колишній матрос, родом із сусіднього села Скибинці, Г. Винниченко, волосний революційний комітет очолив Ю. Шургальський. В «Історії міст і сіл Української РСР. Київська область» зазначається, що вже 14 лютого 1920 р. місцеві повстанці напали на містечко, тяжко поранивши Ю. Шургальського та вбивши кількох комуністів. У спогадах очевидців погрому про це не згадується, натомість повідомляється, що повстанці у комісаріаті вбили представника продовольчого комітету Жукова. Як би там не було насправді, але активність місцевих повстанців призвела до посилення репресій із боку воєнкома Винниченка [10].
Наприкінці березня червоними було розстріляно 30 українських діячів, серед яких більшість були старшинами Армії УНР, які через хворобу під час Зимового походу залишилися на лікуванні в цьому районі. У відповідь повстанська організація на чолі з Оверком Куравським, до складу якої переважно входили жителі передмість Тетієва–Плоханівки, Слобідки та Снігурівки, організували напад. У ніч із 24 на 25 березня 1920 р. повстанці атакували комісаріат та казарму червоноармійців. У результаті було вбито воєнкома сусіднього с. Кашперівки М. Бурмоса та кількох солдат. Наступного дня (25 березня) воєнком Винниченко організував урочистий похорон із музикою, але червону процесію обстріляли повстанці, які зарання зайняли позицію на кладовищі. Винниченко вирішив покинути містечко, утім неодноразово зазнавав нападів місцевих повстанців із інших сіл, у результаті більшість його відділу розбіглася, а йому вдалося дістатися Таращі лише з одним солдатом. Розлючені повстанці вчинили у Тетієві погром.
У містечку українці організували озброєну самоохорону, на чолі якої став поручник М. Шляхтиченко та «Комітет охорони ладу й громадського спокою». 1 квітня зранку до Тетієва прибув військовий загін червоних із Погребищ. Були заарештовані й розстріляні члени сформованої самоохорони. Розлючені більшовики почали підпалювати хати. Спочатку з червоними вступили в бій жителі Снігурівки, Плоханівки та Слободи, потім приєдналися жителі сіл Дзвиняче й Михайлівка, а за ними Теліжинці, Бугаївка, Росішки та Ситківка (тепер частина с. Голодьки). Під загрозою оточення червоний загін почав тікати на станцію Погребище. Того ж дня вдень на Тетіїв почав наступ новий загін більшовиків із Таращі (наступ, очевидно, був синхронізований із кількох напрямків), але після короткого бою відступив [11].
Повстанці готуватися до подальшої боротьби. Тетіїв став центром, у якому заснували «Повстанчий штаб Тетіївського району». На нараді вирішено було також заснувати в Та-ращанському повіті «Кіш Зопоріжської Січі», отаманом якого обрали Оверка Куравського. Кожна волость мала стати полком, а село – сотнею. Усе населення району було поділено на реєстрове (від 21 до 35 літ) і нереєстрове (від 35 і старше).
9 квітня на південь від Тетієва повстанцям вдалося оточити й знищити черговий більшовицький каральний загін. Інший червоний загін теж почав наступ, але після бою був змушений тікати. Після цього аж до приходу польських військ більшовики більше не робили спроб придушити повстання в цьому районі.
Загалом повстанці сформували в єдину організацію вісім полків, які частково охоплювали Таращанський, Липовецький та Сквирський райони [12].
Напередодні наступу Війська Польського в Україні більшовики не мали достатньо сил, щоб охопити й контролювати всі райони в тилу радянських військ. Історик Ніколай Какурін у праці «Війна з білополяками» зазначав таке: «В тилу наших військ цілі райони виявилися охоплені рядом повстань, із яких після підходу до повсталих петлюрівських загонів, що просочилися крізь лінію фронту, утворилося ряд гнізд… Таращанський повітовий воєнний комісар доносив про появу в районі м. Тетіїв значної банди із організації Тютюника силою до 5000 багнетів (цифра очевидно перебільшена. – Н.К.)» [13]. Тут згадується отаман Юрій Тютюнник, який на той час командував Київською збірною дивізією у складі рейдуючої Армії УНР, що перебувала в іншому місці.
24–25 квітня 1920 р. Військо Польське розпочало широкий наступ на території України проти радянських військ. У результаті Червона армія зазнала низку поразок і розпочала відступ на схід. Зокрема, під Махнівкою, неподалік Козятина, поляками була оточена частина 1-ї бригади Червоних Українських Січових Стрільців (ЧУСС), підрозділ Червоної Української Галицької армії, підпорядкований Червоній армії, та радянська 44-та стрілецька дивізія. Частині цих підрозділів вдалося з боєм вирватися з оточення і тепер вони ослаблені відступали на схід. Загалом на 30 квітня залишки 1-ї бригади ЧУСС, які вийшли з оточення, нараховували понад 2–2,5 тис. осіб харчового стану. Бригада мала вкрай мало зброї: не більше двадцяти кулеметів, приблизно 200 рушниць та великий, як на таке формування, обоз – близько 500 підвод. Незначна кількість зброї пояснювалася тим, що чимало підрозділів, які прорвалися з-під Махнівки, були не бойовими, а тиловими. У бригаді залишились 2 легкі та 2 важкі гармати. 1 травня вранці 2-й полк бригади зупинився в с. Скибинці Лісні (тепер – Скибинці), обози та зведений полк – у с. Черепинка, а штаб бригади – у с. Лобачів, усі села на північний схід від Тетієва.
Керівництво повстанською організацією вирішило роззброїти галичан як союзників більшовиків. У Черепинцях і Лобачеві галичани не бажали піднімати зброю проти повстанців, тому були швидко роззброєні. При цьому повстанці убили двох комісарів із 44-ї дивізії, які опинилися в розташуванні бригади. Галичани теж були відведені до Тетієва із сіл Черепинки та Лобачів, де перебував штаб повстанської організації. Проти галичан із 2-го полку в Скибинцях Лісних було скеровано тетіївський та кашперівський полки під командуванням полковника Романенка. Як зазначали галичани, полки були добре організовані, а тетіївський мав навіть прапор, на якому з одного боку був зображений тризуб, а на іншому – містився напис «Тетіївський волосний полк Запоріжської Січі». Пізніше на перемовинах із галичанами полковник Романенко стверджував, що його сили нараховують 3 тис. осіб, але, ймовірно, ця цифра виконувала роль додаткового «аргументу» на переговорах. Галичани рішуче відмовлялися здати зброю й розпочали переговори з полковником Романенком, які завершилися рішенням: 2-й полк має відійти до повстанського штабу в Тетієві, при цьому зброя та інше майно залишаються у галичан. Як згадував поручник Мигович: «…виглядало воно дивно, навіть смішно. Усі наші стрільці мали кріси (рушниці – О.В.), а повстанці були й без крісів й супроводжали нас, як полонених» [14]. У Тетієві представники повстанців наполягали, щоби 2-й полк галичан теж здав зброю, але командир полку отаман Роман Волощук знову зумів домовитися, щоб зброю не забирали.
2 травня відбулася загальна нарада в помешканні повстанського штабу, під час якої один із повстанських старшин перепросив за нетактовну поведінку своїх підлеглих і пообіцяв віддати всю зброю, майно та коней, забарних у Черепиці та в Лобачеві. Повстанці погодилися на перехід галичан до Армії УНР генерала Омеляновича-Павленка, проте де перебувала ця армія, ні повстанці, ні галичани точно не знали. Повстанський штаб виділив галичанам сотника, який мав провести їх у район Умані, де, припускали, могла бути Армія УНР. При цьому під час відходу з Тетієва 3-тя батарея полку легкої артилерії під командуванням поручника Володимира Зубрицького залишила одну гармату повстанцям полковника Барамана з П’ятигір [15].
А вже починаючи від 3 травня, до кордонів контрольованої повстанцями території почали підходити польські війська – спочатку підрозділи польської 13-ї піхотної дивізії в район Липівця, потім – підрозділи цієї ж дивізії в околиці містечка Дзюнків, проте далі не рухалися [16]. Наприкінці першої декади травня 1920 р. польський наступ остаточно припинився. Польська 2-га армія вийшла на лінію Липовець–Самгородок–Сквира–Біла Церква й головним завданням мала прикривати залізницю Козятин–Київ. На цій ділянці, окрім кількох точок, контакт із червоними був утрачений.
Дуже цікаві спомини та враження про контакт із повстанською організацією Тетіївщини та взагалі із місцевими жителями залишили поляки зі згаданої 13-ї піхотної дивізії, зокрема про їх власну спробу зрозуміти тогочасні українські реалії. Тому тут варто навести досить розлогу цитату:
«Сама околиця річок Роськи та Росі, села Тетіїв, Ст. Животів – Кашперівка – П’ятигори – Стрижавка й увесь довколишній район, були зайняті загонами українських повстанців під командуванням отамана Куровського (саме такий варіант прізвища у джерелі – О.В.) – згідно з його даними, близько 15-ти тисяч осіб, із яких тільки половина озброєна гвинтівками, решта в коси й піки; села Ставище й Жашків – у стадії організації.
Ці повстанські загони насправді були озброєними селянами, які на своїй власній території не визнавали жодної влади, остаточно не розкривали свого стосунку до отамана Петлюри, хоча й ставилися до нього досить доброзичливо, і явно вороже до більшовиків. Загони Куровського стосовно польських військ зайняли приязну позицію, яку проте могли б змінити, якби наші відділи зайняли ці села, що зумовило б необхідність їх роззброєння.
Здається, що саме присутність цих повстанських загонів була перешкодою для просування нашої лінії фронту на річку Роська.
Населення на теренах, зайнятих військами дивізії, загалом ставилося до нас приязно, – і все ж майже кожне село таємно чи явно мало зброю, особливо в містах на схід від нашої оборонної лінії. Тому через низьку інтелігентність місцевого населення, слабке почуття української національності, деморалізацію довготривалою війною та можливу більшовицьку агітацію треба було завжди й всюди проявляти обережність. Треба додати, що кожне наше тривале перебування на одному терені та потреба утримувати армію з ресурсів країни шляхом реквізицій деморалізували найбільш налаштованих до нас людей» [17].
В іншому польському джерелі теж згадується, що повстанці повідомляли, що їх організація нараховує 15 тис. осіб, і це було очевидним перебільшенням, у яке слабко вірили й самі поляки [18]. Радянські джерела теж полюбляли наводити цю цифру [19], проте, мабуть, щоб наголосити на значимості власної перемоги над повстанцями. Хоча, якщо сприймати цю цифру не як кількість діючих бійців, а саме як максимальний мобілізаційний потенціал, тоді вона видається правдоподібною.
Після реорганізації польська 2-га армія складалася з двох піхотних дивізій (13-та та 7-ма) та кінної дивізії генерала А. Карніцького. 13-та піхотна дивізія займала ділянку Липовець – Дзюнків – Самгородок, 7-ма – Сквира – Біла Церква, кінна дивізія – в околицях Рокитного та Таращі, звідки часто робила рейди в бік Канева та висилала розвідувальні відділи, які доходили до Ставища та території, контрольованої повстанцями [20]. Про зустріч із польськими уланами залишив спогади вищезгаданий Олександр Личак, зокрема про те, що вони часто збирали у селян овес, яйця та молоко [21].
У радянських джерелах подекуди йдеться, що поляки озброювали повстанську організацію Тетіївщини, зокрема й артилерією [22]. У відомих польських джерелах щодо цього нема ані найменшої згадки. Узагалі, стосунки Війська Польського із українськими повстанцями в 1920 р. ніяк не регламентувалися, бо під час розробки наступу в Україну це питання не порушували. Тому часто польські командири на місцях були змушені приймати рішення на власний розсуд. Наприклад, є згадки, що поляки одного разу передали зброю та амуніцію повстанцям с. Требухів поруч із Броварами [23]. А в околицях залізниці Жмеринка – Вапнярка – Крижопіль, зайнятих Військом Польським, де жителі кількох населених пунктів були масово озброєні, поляки зброю навпаки вилучали. Наприклад, лише в один день в околицях Савинців (20 км на південний схід від ст. Вапнярка) вояками польського 53-го піхотного полку було вилучено три кулемети, 210 рушниць російського виробництва та 63 – австрійського [24]. Зовсім інший приклад бачимо в спогадах генерала Яна Ромера. У цьому випадку польська кінна дивізія в районі Рокитного–Кагарлика теж зустріла повстанців. Командир дивізії дозволив їм залишити зброю за умови лояльності й намагався домовитися про спільні дії [25].
Також у світлі сучасних досліджень припущення про передачу гармат якимось польським командиром повстанцям Тетіївщини є вкрай дивним. Варто лише почитати, як важко та повільно відбувалася передача артилерії тогочасним офіційно визнаним союзникам Польщі – Армії УНР, козацьким, білогвардійським та білоруським союзним підрозділам, а кожна така передача неодмінно залишала численні згадки в документації [26]. При цьому лише 26 травня, тобто напередодні великого наступу Червоної армії, поляки із 13-ї дивізії пропонували отаману Куравському налагодити з ними тісний зв’язок [27].
А обстановка на польсько-радянському фронті й справді різко загострювалася. Станом на 25 травня в районі Умань–Теплик завершилося розгортання 1-ї Кінної армії під командуванням Семена Будьонного.
Ще 23 травня ця армія отримала наказ від радянського командування Південно-Західним фронтом прорватися до важливого залізничного вузла Козятина й діяти в тилу польських армій. Найкоротший шлях для цього був через позиції польської 13-ї піхотної дивізії, попереду в яких були території повстанської організації Тетіївщини.
Бойовий склад 1-ї Кінної армії був таким:
• 4-та кавалерійська дивізія – 3225 шабель;
• 6-та кавалерійська дивізія – 5350 шабель;
• 11-та кавалерійська дивізія – 3235 шабель;
• 14-та кавалерійська дивізія – 3520 шабель;
• полк особливого призначення – 945 шабель.
Разом виходило – 16275 шабель. За іншими даними, склад цієї армії нараховував 1507 осіб командного складу, 13596 шабель, 267 пішого складу (частина вояків не мала коней). На озброєнні було 352 кулемети (не враховуючи ручних, кількість яких була, проте, невеликою), 53 гармат, 22 панцирників, 5 панцирних поїздів, розвідувальні літаки [28].
Основу 1-ї Кінної армії складали донські, кубанські та ставропольські селяни та козаки. Проте були й винятки – так 11-та кавалерійська дивізія складалася переважно з жителів центральних губерній Росії, які раніше служили в піхоті, але пройшли кавалерійську підготовку. А 14-та кавалерійська дивізія майже повністю складалася із полонених донських і кубанських козаків – вояків Збройних сил Півдня Росії, які організовано влилися в ряди Червоної армії. Командний склад становили переважно вахмістри, унтерофіцери, козаки й кавалеристи, що служили ще в Російській імператорській армії.
У звіті про стан 1-ї Кінної армії перед наступом в Україні зазначалося: «Фуражний пайок у зв’язку з переходом недостатній, що викликає невдоволення бійців. Найгостріше питання – обмундирування: донське, ставропольське та кубанське поповнення роздягнуті. Бійці зневірені, 6-й кавдивізії потрібні 2300 комплектів обмундирування, 500 коней, стільки ж сідел і шашок. У половини червоноармійців немає білизни тощо. Одна третина не має взуття. Цифри неточні …Антисемітизм серйозно впливає на бійців» [29]. У майбутньому це вплине на масові грабунки населення, де проходитиме ця армія.
Разом із тим 1-ша Кінна армія, яка мала великий досвід боїв громадянської війни в Росії, була в тих умовах дуже боєздатним і небезпечним противником, який суттєво вплинув на перебіг дій на фронті в 1920 р.
Отож 25 травня 1920 р. командування 1-ї Кінної армії віддало наступний наказ:
«а) для очищення смуги від банд (так традиційно червоні називали загони повстанців – О.В.) Кінна армія наступає широким фронтом із головним угрупуванням на правому фланзі;
б) 14-та кавдивізія наступає у другому ешелоні на правому фланзі;
в) рубежі, яких слід досягнути по дням: 27 травня – Вороне, Зелений Ріг, Цибулів, Монастирище; 28 травня – П’ятигори, Дібрівка, Оратів, Заруддя; 29 травня – Калена, Обозівка, Ганнівка, Кожанка» [30].
Отже, 28 травня червоні війська мали вторгнутися на територію, контрольовану тетіївськими повстанцями, а до кінця 29 травня – пройти її та увійти в бойовий контакт із поляками (див. схему 1). На правому фланзі радянська 45-та стрілецька дивізія мала наступати на Таращу й далі на Білу Церкву. У проміжку між цією дивізією та 1-ю Кінною армією мала діяти кавалерійська бригада Котовського.
Запланований більшовицький наступ вдало співпав із організаційними змінами в польському угрупуванні в Україні. Так, 27 травня польська 2-га армія розпускалася: 13-та піхотна дивізія мала відійти організаційно до складу польської 6-ї армії, а 7-ма піхотна та кінна дивізії – до 3-ї армії. Тож виходило, що замість однієї армії (2-ї), яка приймала б на себе головний удар 1-ї Кінної армії та 45-ї дивізії, його приймали дві армії (6-та та 3-тя) на своєму стику. До того ж підрозділи польської 5-ї піхотної дивізії, які займали ділянку від Липовця до Гайсина й теоретично могли б діяти на лівому фланзі Кінної армії, від 28 травня переміщалися на північ полькорадянського фронту, до Білорусі. Замість 5-ї дивізії на цю ділянку мала стати 18-та піхотна дивізія, але на це потрібен був час [31].
-- / --
Василь Задоянний долучився до тетіївських повстанців під час перебування Армії УНР на Таращанщині. Згаданий вище історичний клуб «Ратуша» опублікував скан посвідчення, підписаного отаманом Куравським, у якому значилося, що Василь Задоянний 4 квітня був призначений командиром Тетіївського полку [43].
Сам матеріал Задоянного – «Московська навала» – має цілу низку неточностей, помилок і перебільшень. Ось лише приклади деяких із них [44]:
• «Червневий ранок в околицях Тетієва 1920 р.» (c. 162) – події відбувалися саме 28 травня 1920 р. Навіть, якби Задоянного, автора багатьох публікацій, таки підводила пам’ять про давноминулі події, можна було б спробувати скористатися доступною літературою чи документами, як це зробив, наприклад, Омелянович-Павленко в праці про Зимовий похід;
• «стотисячна московська кінна армія Будьонного наступає зі сходу на Тетієв» (c. 162) – окрім перебільшення із чисельністю, наступ відбувався радше з півдня, від сили – з південного сходу;
• «З тих донесень видно було, що москвини наступають двома сильними групами, з яких одна група кінноти, під командою Котовського, наступала на Ставище–Пʼятигори–Високе просто на Тетіїв, центр організації Таращанського повітового коша Запорозької Січі, а друга група кінноти, під командою Будьонного, на Таращу – Білу Церкву – Новофастів. Ліве крило армії Будьонного, під командою Koтoвського, натрапило безпосередньо на вогнище найсильнішої оборони по нашому боці» (c. 164) – як видно із джерел вище, розташування радянських військ під час наступу було з точністю до навпаки;
• «А з лівого боку, по трактовому шляху, який простягався рівнобіжно до фронту, сунувся довжелезний вуж московської піхоти, артилерії і обозів» (c. 165) – у 1-й Кінній армії було вкрай мало піхоти й тому в наступі вона участі не брала. Лише пізніше, 5 червня 1920 р., у боях із поляками, наткнувшись на серйозну перепону у вигляді загорож із колючого дроту, 4-та кавдивізія пішла на екстраординарний для неї крок – спішила свою кавалерію для наступу, що відбилося в радянських джерелах [45]. Про «московську піхоту» на різних ділянках у Задоянного взагалі дуже багато згадок;
• «П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед» (c. 166) – навіть якби в армії Будьонного насправді була велика група колишніх матросів, то навряд чи їх матроський одяг зберігся б підчас величезних кінних переходів цієї армії. Тому вище й згадувалося про проблеми з одягом, бо він швидко зношувався за таких умов. Вказувати на те, що супротивники були в стані оп’яніння під час атаки – досить поширений пропагандистський штамп, який використовується щодо противника, що наступає, маючи при цьому шалені втрати; вочевидь, не оминуло це й текст українця Задоянного. Наступ на конях без сідел ще був би можливий для якогось новосформованого або імпровізованого кінного підрозділу, але не для досвідченої 1-ї Кінної армії;
• «Московська кіннота, спішившись і пройшовши заледве пару сот кроків, затрималась і почала окопуватися» (c. 166) – при тому, що в теорії за нагальної потреби окопуватися можна навіть будьякими побутовими предметами, це абсолютно невластива тактика дій для 1-ї Кінної армії. Наприклад, зустрівшись із запеклим опором поляків на обладнаних позиціях Тараканівського форту в липні 1920 р., червоні кіннотники блокували фортецю, а її атаку в пішому строю вже передали 134-й бригаді 45-ї стрілецької дивізії [46];
• «З боку Тетієва на фронтах: Олександрівка–Високе–Стадниця–Ситківці–Росішки, долітав до нас далекий гуркіт гарматного і кулеметного бою» (c. 167) – за такого наступу, як вели червоні, село Росішки мало бути ще в тилу, і з кулеметів його було б важко обстрілювати.
Це лише окремі приклади, які є в тексті Задоянного. Іншим важливим недоліком матеріалу цього автора є те, що оповідь ведеться від третьої особи. При чому особи всезнаючої, яка одночасно бачить, що відбувається на майже 40-кілометровій ділянці, яку автор описує, і може читати думки її учасників. Автор однаково неймовірно детально передає як дії начальника штабу коша, так і відчуття звичайних козаків в окопі на передовій позиції, і навіть те, що думав один із командирів червоного відділу, який навіть теоретично не міг про це розповісти Задоянному.
На противагу вказаним недолікам, спогади Личака позбавлені більшості цих хиб: автор чітко оповідає, що бачив сам, а що дізнався з чужих розповідей. Подача автором бойових дій цілком реалістична – коли особа бачить справді незначну ділянку перед собою, часто не розуміє, що відбувається на флангах і позаду нього, а зв’язок із командуванням украй спорадичний. І щонайважливіше, спогади Личака органічно й досить точно узгоджуються із джерелами противника, про які йтиметься нижче.
На основі вищевказаного, можна стверджувати, що спогади Задоянного суттєво прикрашені автором і в багатьох деталях їм не слід довіряти, на відміну від спогадів Личака.
Після таких висновків, можна нарешті перейти до опису боїв повстанців із 1-ю Кінною армією. Як уже згадувалося вище, напередодні радянського наступу структура повстанської організації будувалася за принципом територіальної оборони: кожне село організовувалося в сотню, а кожна волость – у полк. Згідно з Задоянним, із полків були організовані дві дивізії:
• Перша дивізія складалася з Тетіївського, Кашперського, Животівського та Оратівського полків під командуванням отамана Зраєцького;
• Друга дивізія – із П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного та кінного полків [47].
Проте, за спогадами Личака, напередодні рішучого зіткнення (28 травня) в строю залишилося тільки п’ять волостей (відповідно п’ять полків), інші були зайняті раптовим наступом червоних. Зокрема, 27 травня радянська 4-та кавдивізія, згідно плану, досягла й розташувалася в с. Вороне (тепер Жашківської громади). Але надвечір того дня її авангард увірвався в Жашків, де зарубав старшину повстанців Коропа та кількох козаків, а решта повстанців відступила до П’ятигір. Організація скликала на 28 травня загальну мобілізацію. Згідно з Личаком, тетіївці зайняли фронт під Животовим, п’ятигірці – під с. Олександрівка, жителі с. Галайки та інші сили – позаду уступом від П’ятигір до с. Винарівка, окремий загін – у с. Високе [48] (див. схему 2).
Зранку 28 травня 11-та кавдивізія розпочала наступ на с. Високе. Тут повстанці ще з минулого вечора застелили шлях до села боронами догори, щоб ускладнити підхід ворожій кінноті. Повстанці певний час оборонялися, але потім прислали до штабу прохання по допомогу. Штаб зняв триста осіб із п’ятигірського напрямку й вислав їх до Високого.
Проте це не допомогло й червоні прорвалися до села, де почали палити хати. Як значиться у звіті Кінної армії, «у результаті цієї сутички 10 бандитів зарубали, кілька взяли в полон, а решта розбіглися, переслідувані підрозділами дивізії» [49].
Після цього 2-га бригада цієї ж 11-ї кавдивізії зустріла в с. Ситківці (тепер частина с. Голодьки; животівський напрямок) загін повстанців, який вони оцінили як 100 піших та 30 кінних. Загін не мав жодних шансів проти такої сили й був знищений.
Опівдні 4-та кавдивізія підійшла до с. Олександрівка. Тут повстанці відкрили по ним вогонь із гвинтівок, кулеметів та артилерії (очевидно, вищезгадана гармата, яку залишили п’ятигірцям галичани). Та все ж у результаті наступу радянська кіннота увірвалася в село. Як писав зі слів очевидців Личак, «де увірветься [ворожа кіннота], рубає старих і малих, майно грабує, нищить, будинки палить» [50]. Втрати повстанців червоні у звіті оцінили в 500 осіб убитими. Личак, не наводячи цифр, теж згадує, що втрати повстанців у тому бою були дуже великими. Серед трофеїв згадуються три кулемети на тачанках та багато гвинтівок. А от жодної гармати серед трофеїв, що цікаво, не було. Очевидно, відступаючи, повстанці таки встигли її або вивезти, або заховати. 4-та кавдивізія після цього захопила П’ятигори, проте палити хати вже не стала, оскільки там планувала заночувати. Над вечір передові дивізії 1-ї Кінної армії зупинилися на лінії П’ятигори – Дібрівка – Оратів (6-та кавдивізія).
Уже після завершення бою під Олександрівкою штаб повстанців, оцінивши сили, які ведуть проти них наступ, і зрозумівши, що втриматися не вдасться, віддав наказ загону, що розташовувався від П’ятигір до с. Винарівки, відступати за р. Рось [51]. Ще опівдні 28 травня отаман Куравський особисто приїхав до с. Павлівка, де перебував командир польського 43-го піхотного полку, з проханням про допомогу. Проте серед польського командування під ту пору панувала непевність. Так, 13-та польська дивізія ще 27 травня отримала наказ висунутися вперед і стати вдовж р. Роська по лінії Володарка – Тетіїв – Животів – Ільїнці. Це мало скоротити лінію фронту дивізії. При цьому для співдії з повстанцями був навіть виданий наказ про носіння розпізнавальних знаків у вигляді білої пов’язки на лівій руці. Того ж 28 червня командування 13-ю піхотною дивізією розіслало цей наказ по частинам. Але незабаром командир дивізії вирішив, що, виконуючи цей наказ, вони залишають позиції, на яких тривалий час проводили інженерно-фортифікаційні роботи для оборони, а рух піших колон на нове місце перед фронтом Кінної армії міг закінчитися катастрофою. Тому навздогін був відправлений наказ залишатися на місці.
За такої ситуації реальної допомоги від поляків годі було чекати. Повстанці та величезні колони біженців відступили до села Збаржівка, поруч із позиціями польського 43-го піхотного полку. Про їхню участь у подальших боях як окремої організації більше згадок немає [52]. Частина повстанців відійшла в тил, де приєдналася до Армії УНР, частина розпорошилася й переховувалася, частина, зокрема Оверко Куравський, перейшла на підпільну антибільшовицьку роботу. Сам Куравський загинув навесні 1925 р. [53].
У радянській історіографії було прийнято свідомо применшувати участь у тих боях повстанців. Так, Ніколай Какурін, учасник війни й автор однієї з найдетальніших праць про неї з радянського боку, написав наступне: «Упродовж 28 травня дивізії 1-ї Кінної армії на марші до своїх районів нічлігу зустрічали й знищували на своєму шляху численні шайки бандитів, які мали правильну військову організацію» [54]. Досить цікавий пропагандистський словесний конструкт, який зводить воєдино здавалось би взаємовиключні речі – і «шайки бандитів», і «правильну військову організацію».
Вищенаведені в оперативному звіті Кінної армії за 28 травня цифри чисельності повстанських загонів, із якими зіткнулася радянська кіннота, а також цифри вбитих повстанців (а кількість убитих осіб противника у звітах усіх армій традиційно прийнято певним чином перебільшувати), цифра в 15 тис. саме бійців Тетієвської повстанської організації (тобто майже як уся 1-ша Кінна армія) є абсолютно фантастичною. Привертає увагу й кількість трофеїв, окрім гвинтівок, – усього три кулемети системи Максим після знищення кількох загонів повстанців. Це свідчить про вкрай слабке озброєння Тетіївської повстанської організації. Тож спроба повстанців у відкритому фронтальному бою протистояти досвідченим регулярним численним підрозділам 1-ї Кінної армії від початку була приречена на провал. Тому рішення вступити з ними в бій, а також такі факти, як раптове захоплення червоними Жашкова та кількох інших волостей, свідчить, що на початку Тетіївська повстанська організація слабо уявляла чисельність та характер ворожих підрозділів, які повели наступ на її територію. Саме тому, після перших програних боїв, штаб повстанців таки зрозумів, яку небезпеку становить противник для погано озброєних нерегулярних, хоч і добре організованих загонів. Тому ще опівдні 28 травня був відданий наказ усім повстанцям розпочати відхід за р. Рось, і в подальших боях при прориві радянською кіннотою польських позицій повстанці участі не брали. Загалом, «Таращанський повітовий кіш Запорізької Січі», який сформувався довкола прилеглих до Тетієва населених пунктів, є одним із характерних прикладів тогочасних повстанських республік із широким рівнем місцевої самоорганізації та збройної сили у формі територіальних підрозділів, а не повстанських загонів, що трималися передусім на авторитеті їх отаманів.
Джерело: Васечко О. Протистояння повстанців Таращанського повіту з 1ю Кінною армією під час польськоукраїнськорадянської війни 1920 р. Сіверянський літопис. 2024. № 6. С. 74–85.
Приєднуйтесь до нас в TikTok та Instagram:
http://tiktok.com/
https://www.instagram.com/vyzvolni_zmagannia
@топові прихильники
