https://www.facebook.com/101647632532948/

Україна понад усе, Kyiv (2026)

16/03/2026

СЬОГОДНІ!!! #Розіграш
Отже, друзі: вітаю! Нарешті я більш-менш одужала і можу продовжити розіграш цього прапора з автографом найкращого Головнокомандувача ЗСУ. Нагадую, всі зібрані кошти передані медикам на Слов'янський напрямок.

Розігрується також книжка "Аліска, фронтова лисичка" з автографом Валерія Федоровича. Ця книжка з фірмовим "сердечком" Залужного - ЄДИНА взагалі. У вас є шикарний шанс виграти цей раритет, надзвичайно дорогий для мене особисто, бо саме цей примірник брав участь у Мистецькому конкурсі Міноборони і виграв першу премію ім. Богдана Хмельницького - і він же отримав "сердечко" нашого Головнокомандувача, "Генерала Перемоги".

Розіграш відбудеться СЬОГОДНІ рівно о 21.00! Хто хоче взяти участь - у вас є кілька годин, щоб приєднатися. Нагадую, під дописом писати не треба, скидайте скрін донату (від 500 грн) у особисті - і вам буде присвоєно номерок для розіграшу цього лоту. Кожна 500-ка - один номерок. Ви можете взяти кілька і збільшити ваші шанси на виграш.

Одразу звітую: ваші кошти вже передано медикам. Вони ще дозбирують необхідну суму, тож хто хоче допомогти - приєднуйтеся, ви ще встигнете. Номер картки 4441 1110 3479 7930, монобанк. З приміткою "прапор" або "книжка"

25/02/2026

24.02
- Сину, Ти розумієш - добра не буде?
Будуть навколо люди, дрібні та пильні.
Буде страшна тривога, липка облуда.
Будуть всі м'язи рватися від безсилля...

- Отче, я розумію. Це не про шанси.
Вчинок мій - це про вибір, свободу, віру.
Вчинок мій - про минуле, про злість до трансу.
Вчинок мій - про майбутнє, любов безмірну.

- Сину, та там же чигає небезпека!
Пекло - і те в орди тої злої вчиться...

- Отче, не можна жити - й боятись пекла!
Ніжність росте лиш з вірних обіймів криці.

- Сину! Ну як достукатись? Як спинити?!

- Отче, будь просто добрим надійним тилом.
В тебе, крім страху, є ще любов й молитва.
В мене, крім болю, є ще прадавня сила.
24.02.2026

©Надія Сеньовська
Арт Нікіта Тітов

21/02/2026

#ОленаЛастівкаМокренчук
Мої ж ви бубочки солоденькі, як же ви дістали своїми "вумними" дописами та феєричними питаннями!

Чому Головнокомандувач змушений був підкоритися наказу Верховного Головнокомандувача? Чому не відмовився їхати в Англію, чому дозволив зняти себе з посади, чому армія не пішла на Київ зачищати Банкову від корупціонерів, чому військові не заборонили президенту і депутатам розголошувати деталі контрнаступу, чому... Ну прямо всі такі "розумні", аж страшно ))) Навіть не хочу нагадувати, що шість років тому цей самий "мудрий нарід" сам, своїми руками поставив керувати військом і воюючою країною ухилянта, лише за те, що той пообіцям "припинити війну". В результаті через три роки отримав таку війноньку, що й досі кров'ю харкає. Але ж не кається, знову шукає "прастих рішень" та "прастих вєсьолих парнєй" - і радісно поливає брудом тих небагатьох, хто справді про них турбується, хто намагається врятувати країну навіть ціною власного життя.

Щось типу того, як малі хлопчаки спіймали жука і бавляться: от нашо йому крильця? Ще полетить, втече! Тре' відірвати. І ніжок забагато, відірвемо дві. Ходить? А, ну то ще дві відірвемо, хай спробує так. Глянь, який кумедний, диви як смішно дибуляє! А на одній ніжці - слабо? А взагалі без ніжок? Фу, якийсь жук геть нецікавий: не ходить, не дзижчить, не літає... Поганий жук, недолугий якийсь. Покиньмо його, підемо іншого спіймаємо. Або жабку.

От приблизно так мій "нарід" поводиться з усіма, хто намагається його захистити чи врятувати. Порошенко взявся рятувати пограбовану країну, із знищеними інституціями та окупантами на частині її території? Ну-ну, давай, подивимося, що ти зможеш. А ми будемо лайном у тебе кидатися - адже ти зайнятий роботою, ти не можеш розвернутися до хейтерів і відповісти. Фізично - можеш, звісно, але тоді ворог прорветься далі, буде ще більше смертей і горя. Тому ти можеш лише стиснути зуби і битися далі. Понад межу власних ресурсів, разом з невеликою кількістю таких же ненормальних, проти ворога попереду і ідіотів позаду. Ідіотів - у давньогрецькому сенсі: тих, хто через низький розумовий рівень та відсутню соціальну відповідальність не здатен приймати адекватні рішення про долю нації та країни.

Взявся за плуга Залужний? Окей, запасаємося попкорном, подивимося, як він з обмеженими ресурсами, скороченою армією, із поставленою над військом купою зрадників, клінічних крадіїв та ідіотів зможе відбити напад ворожої армади, накопиченої біля наших кордонів. А ми йому ще й захищатися заборонимо: не дозволимо переміщувати війська заздалегідь, не дамо землі та матеріалів для будування укріплень - краще почнемо "велике будівництво" доріг на танконебезпечних напрямках! І розмінуємо двадцять ділянок на лінії зіткнення. Ні, краще тридцять. Добре, що встигли лише шість, бо біда була б набагато більшою...

Ага, справляється? Ще й пісні співає? Ну нічосі! Як так? Ану відрубаємо йому одну руку - заберемо частину війська на інший напрямок! Все одно намагається зробити? Та ну, шо ж таке? Розкажемо всім про його плани! Позбавимо ефекту несподіванки та можливості вводити ворога в оману, задіювати приховані ресурси. О, другоє ж дєло! Здувся, здувся генерал! Вже не біжить вперед. Норм. А ми йому ще російську ракету на бліндаж наведемо. Друга вб'ємо підступним подарунком від "своїх". Що би ще такого придумати?

Ти диви, а він хвицається! І ще оці кляті патріоти, дістали вже, чого вони ото його весь час підтримують? Що значить "рейтинг військових 96 відсотків, рейтинг Залужного 98??"

І починається. Плювати, що мобілізація - прерогатива і обов'язок Верховного. Змусимо генерала озвучити цю думку для народу. О, є. Нарід почав обурюватися: як так, чого це ми? Є ж військові, вони Герої, необмежено придатні; ми їм зарплатню платимо і "Героям слава!" кричимо - от хай вони... Не справляються? Ну то давайте здамо країну ворогу, ми так усталі ат вашєй вайни. Ну подумаєш - повбивають москалі півкраїни. Чи навіть більше. Зачистять україну від українців. Мене ж не тронуть, я ж не українець. В армії не був, українською не говорю... Ай, ракета прилетіла в хату! Спасітє-памагітє, куди дивиться ЗСУ? Как жє так? За чьто ж мєня-то???

А, ну да. Залужний. Військові ці... Герої. А шо, єслі Залужного знять, а цих всіх героїчнських ваєнних москалям віддати? Як захисників Азовсталі, пачкою. Прасті, мол, царь-батюшка, чєлом бйом. Ми ж твої людішки, смерди нєгодниє, ось отдайом тєбє цих бунтовщіков - прасті нас, не вбивай так сильно... Ми люді прастиє...

А воно не допомагає. Не приймає царь-батюшка подношеній. Навіть здача територій не допомагає. Йому ВСЯ Україна треба. ВСІ українці у якості сакральної жертви кривавому молоху. Більше того: взагалі ВСІ. Територія має бути зачищеною. Від міст, сіл, домівок. Від українців та всіх, хто з ними поруч. На окупованих територіях вони у першу чергу проводять зачистки "неблагонадійних". Потім беруть "благонадійних" і відправляють у "м'ясні штурми" - зараз проти ще не окупованих українців, потім "на Варшаву", "на Берлин"... В планах росіянців - не кажу путіна, бо не буде його, вони виберуть іншого такого самого - заселити своїх лаптьожників у наші доми. Як вони це робили після Голодомору та репресій, як роблять зараз в Маріуполі, Мелітополі та інших містах, активно рекламуючи "разрушки".

У разі окупації ніхто не виживе: ви їм тут не потрібні. Українці - само собою, але і "українські росіяни" теж: ви для них "неблагонадьожниє". Простіше кажучи, вашим московським сородичам потрібна ваша хата і ваше майно, а не ви самі. Вас або вб'ють одразу, або поженуть завойовувати Європу - "смывать вину кровью", як це у них називається.

А що ж Залужний? А його вже не буде... І нас нікого не буде, ніхто не зможе заступитися за вас. Ніхто вже не стане в проломі, бо нас вб'ють першими.

І це буде за щастя для нас, якщо чесно, - не бачити сорому нашої країни і смерті нашого народу. Такого наївного, немудрого, за якого ми б'ємося вже дванадцять років аж до смерті. Народу, який не цінував люблячих його і раз-по-раз зраджував своїх захисників...

#котигорошко

21/02/2026

20.02.2014
Носимося зі своїми мертвими, як діти:
поскладали їх на майдані, обступили колом,

На морозі, на снігу, розгублені,
ніби ніхто з нас досі не знав,
що померти так просто.

Кожен все ще надіється, що полежать і встануть,
бо що казати їхнім мамам? що казати їхнім дітям?
хто їм скаже про найгірше?

Людина біжить назустріч кулі
із дерев'яним щитом, із гарячим серцем,
із головою в лижному шоломі, повному крові.

"Мамо, я в шапці!" – кричить у мертву трубку.
"Мамо, у нього занадто тонка шапка", – сичить куля...

Halyna Kruk

06/01/2026

– Що, моя пташко, зима?
– Зима.
– Є де сховатись, нема?
– Нема.
– Є де зігрітись, чи зась?
– Та зась.
– Хоч кожушина якась?
– Якась...
– Що видно, пташко, шляхи?
– Шляхи.
– Що за шляхами, страхи?
– Страхи.
– Що за страхами, міста?
– Міста.
– Що у містах, суєта?
– Пуста.
– А над степами псалми?
– Псалми.
– А з териконів дими?
– Дими.
– А за димами орда?
– Орда.
– А за ордою біда?
– Біда.
– Чуєш-но, пташко, лети.
– Куди?
– Там де солдатські сліди.
– Сліди?
– Йдуть аж за небо, за край.
– За край?
– Там буде тепло.
– Там рай?
– Там рай...

27/12/2025

Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.

Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.

Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.

Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…

Олексій БИК

Художник Олег Шупляк

24/12/2025

Янголи діляться цигарками, "По одній, — сміються, — на брата".

Розповідають один одному про перемоги, розповідають про свої втрати.

Жартують, мовляв, час підшуковувати собі заміну.

Розуміють один одного так, як ніхто більше не розуміє.

"Я, — каже один, — взагалі без поняття, як мені бути далі.

Вони ж, коли мене кличуть, достеменно не знають усіх деталей.

Сподіваються на мене постійно, ставлять якісь питання.

А я на мить відвертаюсь — і саме тоді прилітає.

І потім доводиться говорити з ними про те,

як їм далі жити серед усіх цих смертей".

"А я, — каже інший, — із ними вже місяць котрий,

а самому ж досі страшно на виїзді і страшно в окопі.

Я знаю їх поіменно, запам'ятовую їх обличчя.

І знаєте, смерть нікому із них не личить, нікому не личить.

Я люблю їх тепер, як рідних своїх, авжеж.

Але ж усіх

не вбережеш".

"Що вам казати, — затягуючись, говорить третій. —

Я не можу спати — сняться їхні фото, їхні портрети.

Список їхніх імен — Максим, Олексій, Роман.

Я не сплю, я постійно чую голоси їхніх мам.

І я почуваюсь невдалим, немічним і малим.

Вони на нас сподівались,
а ми підвели".

Далі замовкають і всі троє думають про одне —

хто з підопічних яку дурницю сьогодні утне.

Хто вийде з-під крил і залишиться на віки.

І тоді вони плакатимуть: "Ну що ж ви так, чуваки".

Янголи переглядаються, обіцяють не залишати нічого на потім.

Мовчки докурюють і розходяться —

в них попереду
багато роботи.

#ТетянаВласова

15/12/2025

✨ Ростики, Павлики, Славчики, Ромчики,
Бу́ли, здається, такими, як всі –
Татові хлопчики, мамині цьомчики,
Бігали в школу разо́м по росі.

Чубчик-непослух і джинси зі шлейками,
Погляд допитливий – фото шкільне.
Десь ніби вчора ще були маленькими,
Нині ж – рятують тебе і мене.

✨ Ромчики, Славчики, Павлики, Ростики,
Виросли швидко, змужніли в плечах.
Нині їм – тридцять, комусь трішки з хвостиком,
Тільки от втома безмежна в очах.

З них кожен другий іще не одружений,
Вчора вважали -- ще час є на все.
Їхнє "сьогодні" -- війною спаскуджене,
Да́й Бог, їм "завтра" любов принесе.

✨ Славчики, Ромчики, Ростики, Павлики –
Справжні герої своєї землі.
Всі повертайтесь живими, журавлики,
І Перемогу несіть на крилі.

✍️ Мирослава Каспрук- Кельт
🎨 Художник Олег Шупляк

13/12/2025

Від 2018 року, коли вийшла друком перша частина історії про нашу Аліску, спостерігаю, як змінюється сприйняття цієї книжки читачами.

Спочатку для них це була просто побутова історія маленького створіння, яка почалася трагічно, а закінчилася героїчно. Хтось звертав увагу на поведінку лисеняти, але найбільший захват читачів викликала паралельна історія про знищений російський танк, який більше не буде обстрілювати мирне українське місто. Лисеня в ній існувало буквально "для зв'язку слів" та розкриття характерів наших військовослужбовців - основних діючих осіб короткої 24-сторінкової оповідки. Зараз у мене лишилося десь із півтори сотні примірників п'ятого перевидання цієї першої книжки, яку нині купують для дітей віком 6-8 років, а також для вивчення у початкових класах.

Пізніше, коли вийшла друком повна версія, 176--сторінкова повість із авторськими фото, малюнками моїх побратимів та кюар-посиланнями на додаткові публікації та відеоматеріали, книжку почали читати як літературний опис бойових дій 72 омбр під час боїв за Авдіївку. Саме у цьому форматі книжка отримала нагороду ім. Богдана Хмельницького - першу премію Мистецького кокнкурсу Міністерства оборони України за найкраще висвітлення діяльності Збройних Сил України для дітей та підлітків і була рекомендована до вивчення у навчальних закладах.

Зараз, десь починаючи з 2022 року, коли поточні бойові дії сильно перевищили поріг того, що я обережно старалася описувати у книзі в 2017-18 роках, повість сприймається читачами як мила історія про пригоди лисеняти на інших наших пухнастиків на фронті, дружбу людей і тварин у складних умовах війни, деякі особливості стосунків військовослужбовців та місцевого населення.

У нинішніх відгуках, 2025 року, дедалі частіше зустрічаю такі характеристики, як "мила, тепла розповідь про долю лисенятка коло наших військовослужбовців, кумедні пригоди тваринок на фронті" і т.п. Деякі коментарі змусили здивуватися і перечитати книжку: наприклад, "не раджу читати, я дуже плакала". Виявляється, наш рівень емпатії дуже зріс у порівнянні з 2018 роком, тож епізоди, які раніше читачі навіть не згадували у своїх відгуках, нині здатні ставати тригерами і викликати сльози щирого співчуття - наприклад, загибель кота Камаза, який прибився до нас, втікши з окупованого Донецька, а також внутрішній монолог Аліски щодо рідної домівки та цієї війни.

Не знаю, що напишуть у відгуках читачі ще через 5-7 років, але вже зараз бачу, що формат подачі матеріалу таки був вибраний вдало (дякую за пораду, Олександре Курбан!). Хвалю себе також за те, що не піддалася спокусі і залишила в якості ілюстрацій саме реальні фото та відеопосилання, замість "мальованої лисички", як мені пропонували. Саме справжність Аліски та її друзів-людей визначає успіх цієї книжки: всі історії абсолютно реальні, навіть ті, які перенесені з людей на стосунки наших пухнастиків. Вигаданими є лише діалоги тварин та їхні внутрішні монологи: звичайно, лисячої та котячої мови я ще не вивчила, сорян, друзі )))

Щодо окремих епізодів - бачу, що найбільше читачам "зайшли" історії про "бабушку" на мінному полі, перші дні лисеняти на фронті, те ж саме підбиття російського танка та пригода із прапором на фоні Донецька. Приємно була здивована, коли одна з читачок написала, що їй так сподобався епізод про Христину Панасюк, що вона перейшла за посиланням і послухала її пісню, про яку говориться у книзі, - а заодно й інші твори нашої чудової фронтової співачки.

Дуже люблю такі фідбеки, вони допомагають покращувати наступні книжки військової тематики, робити їх більш зрозумілими для цивільного читача. Нагадаю, що у кожній з моїх книжок обов'язково розміщую свої контакти, щоб ви могли написати мені і сказати свою думку - позитивну чи негативну, надати уточнення чи додаткові факти.

Придбати книгу можна, написавши мені у особисті повідомлення.

Всім добра і перемоги!

12/12/2025

Вони їй казали - бабо, росіяни підійшли до села;
Хапайте свого кота і залазьте в бус.
Та відмовлялася: шо я, кобила стара...
Рятуйте дітей та дівчат,
Я вже тут переб'юсь...

Баба спускається в льох, соває огірки,
Відкочує діжку з мотлохом, купу корит;
Там двері - залізні засови та срібні замки.
І за дверима хтось ланцюгами гримить.

Не думала - каже баба - що доживу.
Сімдесят з гаком років - а знову пруть.
Йди - лиш не городами, бо прокляну, -
Будеш нам наближати "путін капут".

Кіт бабин шипить.
У вікнах тріскає скло.
Танки гуркочуть і сунуть поміж домами.
Росіяни заходять в село.
З льоху виходить пес
із трьома головами.

© Dominika Kozlovska

11/12/2025

Зловив якось вовк козу. Чи вона справді цього дня занадто зухвало вистрибувала на галявині, нахабно радіючи життю; чи вовк справді кілька днів її підстерігав і нарешті вхопив за ногу, як кажуть розумні звірі - не будемо зараз розбирати, бо ми не про це.

Отже, сидить вовк посеред галявини, тримаючи зубами скривавлену ногу кізочки. Коза плаче, пручається, кличе на допомогу; вовк гарчить... Гармидер на весь ліс!

Збіглися звірі. Зайчики різні, мишенята, пташенята - ті, звісно, голосують за те, щоб допомогти козі. Ну бо вовк вже не раз і на них нападав, та й зараз вони розуміють: доївши кізочку, він набереться сил і продовжить полювання, тож вони будуть наступними. Лиси, тигри та ведмеді - навпаки, намагаються "усовістити" козу: от нащо так пручатися і лементувати? Що за неподобство? Де твоє християнське смиріння, де твоя покора? Та й таке.

І вони б, може, всі отак поговорили та й пішли собі, але з'ясувалися деякі цікаві речі. Перше - коза, виявляється, вміє добре хвицатися копитами і знає, для чого їй роги. Друге - вовк направду не такий вже і дужий звір, якщо його добряче копнути в живіт. А як по голові притулити, то навіть може на якусь мить послабити хватку і відпустити трохи жертву. Та й взагалі цікаво: пів-дня вже він з тією козою вовтузиться, а здолати не може.

Почали звірі сперечатися: хто кого? З'їсть вовк козу - чи вона розкрає гострим копитом його дурну довбешку? Може, все ж-таки варто допомогти кізоньці? Он вона яка гарна, чемна, лагідна - не те, що той огидний брудний вовчисько, який давно всім набрид. Почали підтримувати козу: хтось словами та оплесками, хтось зручну гілку подав - вовка бити, а хтось і сам тишком-нишком шмат шкіри злупив із сіроманця.

Геть зле вовку стало. От-от доведеться відпустити кізоньку, ще й заплатити за її лікування, понести кару за з'їдених козенят, потолочену під час боротьби галявину.

Та на війні - як на війні, все як у звичайному житті. Звірі цього лісу мали звичку час від часу обирати собі нового старшого. Поки йшла бійка, дійшов час і ведмедям переобрати свого вожака. А треба сказати, що вони давно вже були невдоволені своїм попереднім керманичем, бо той був старий і неприкольний, завжди говорив неприємну правду і намагався стримувати хижаків, змушуючи ведмедів заступатися за слабших звірят у лісі. От вони і вибрали собі того, хто пообіцяв всі війни закінчити. І навіть премію собі вже виписав: "За мир у всьому мирі". З медалькою.

Новий гранд-ведмідь за діло взявся рішуче. Почав перемовини проводити то з вовком, то з козою. Коза йому зразу не сподобалася: несерйозна якась, непокірна, галаслива... Не те, що любий друг вовчик, з яким вони ще замолоду багато всього натворили, такого, що дітям не розкажеш, а поліції тим пак.

- Чого лементуєш? - грізно запитав він козу.
- Так вовк мене гризе! Болить мені! Козенята гинуть!
- То й що? Хіба ти не знаєш, що вовк - великий, а ти маленька. Припини ґвалт і дай себе з'їсти. А я ґарантую, що він більше ніколи не зачепить твоїх козенят.
- Ви серйозно? - обурилася коза. - Він вже раніше з'їв моїх дідуся з бабусею, зжер моїх батьків, моїх братів та сестричок. Незважаючи на всі і всякі угоди, меморандуми та гарантії. Наплював на всіх, і на вас, ведмедів, у тому числі. Як можна вірити тому, хто постійно порушує всі домовленості, як раніше, так і зараз?
- Ну, так і ти ж не така вже й мила, як здавалася. Он, дивися, весь писок моєму другу-вовчику розтовкла, всю спину рогами розідрала! Як тобі не соромно?
- Так він же на мене напав! Що я мала робити? Мусила захищатися сама, раз ніхто інший на допомогу не прийшов.
- Доброчесна коза давно би дала себе з'їсти і упокоїлася з миром, - високо піднявши пальця, урочисто проголосив ведмідь.
- А я не хочу бути доброчесною! Я хочу бути живою! Хочу спокійно жити на своїй галявині і ростити своїх козенят! - у відчаї гукнула коза.

Ведмідь скривився. Озирнувся на звірів:
- Ну от що з нею робити? Ви ж бачите, що вона не хоче, аби у лісі настав мир.
- Не хоче, не хоче! Змусити її примиритися з вовками! - завили хижаки.
- То вовк не хоче миру, не хоче відпустити козу! Змусьте його припинити агресію і побачите, як одразу настане мир! - пищали й цвірінькали різні дрібні зайченята й пташенята, але їх ніхто не слухав.

- Ану цить всі! - гримнув ведмідь. - Думати заважаєте!

Звірі зачаїлися. Лише вовк продовжував з хрускотом гризти козячу ногу, та коза продовжувала відбиватися, стікаючи кров'ю.

- О! Я придумав! - нарешті озвався ведмідь. - Ми зробимо обмін! І всі будуть задоволені.

"Обмін? Який ще обмін?" - зашепотіли між собою звірі. Бо й справді: ну чим можуть обмінятися коза та вовк???

А ведмідь урочисто продовжив:
- Ти, коза, мусиш погодитися на те, щоб вовк доїв твою ногу. Ну бо вона у тебе вже й так пошкоджена, погризена. Нащо вона тобі? А вовк пообіцяє більше на тебе не нападати і нових ніг не відгризати.
- Та як же я житиму калікою? - заплакала коза. - Що ж це за обмін такий, коли жертву ще більше катують, а нападника нагороджують, віддаючи йому те, що він хотів?

Тут вовк щось прогарчав крізь зуби, привертаючи увагу ведмедя. Той спохопився:
- А, стривай, другу ногу ти теж йому маєш віддати: ну бо він же старався, ловив тебе, гриз, стільки сил витратив! Йому ж треба буде відновитися.
- В сенсі - відновитися? Щоб почати знову жерти всіх сусідів, як раніше? Тобто, ви не хочете припинити це неподобство, а навпаки, заохочуєте хижака і далі чинити злочини? - запищала і зацвірінькала лісова дрібнота.

Ведмідь зверхньо глянув на них:
- Ви мене не чуєте. Якщо коза погодиться віддати вовку ту ногу, яку він вже і так згриз, а також ще одну, здорову, то вовк урочисто пообіцяє більше ні на кого не нападати.
- Поки не зголодніє? - цвірінькнув якийсь горобчик, але був миттєво проковтнутий лисицею і оголошений небезпечним бунтівником.

Вовк смачно плямкав, доїдаючи козячу ніжку. Лисиця облизувалася, позираючи на м'якеньке козяче черевце. Ведмідь ковтнув слину, відчуваючи солодкий запах свіжої крові, поки що недоступної для нього.

Дрібні звірятка тремтіли мовчки, збившися у тісний клубочок.

Коза продовжувала відбиватися...

***
Ми зараз на цьому етапі історії нашого лісу. Чим вона закінчиться? Я не знаю... Просто буду битися до кінця. Захищатиму себе і своїх рідних, свою країну і свій народ. Наскільки вистачить сил.

Але це, звісно, лише моє особисте рішення.
Кожен з вас має право на своє.

30/11/2025

Життя в норі. З усіх сторін земля. Повітря застояне. В туалет по маленькому - пластикова пляшка від "Прозорої", по великому - сміттєвий пакет. Викидати назовні нічого не можна, адже буде видно зміну ландштафту. Висуватись без потреби - ніколи.
Через дірку, яка служить чимось на зразок вентиляції, доходить трупний запах росіян, тих, яких спалили напередодні. Спалили в прямому сенсі. Після вибуху, вони корчились та горіли і чорний дим від їхніх тіл снував навколо. Фос виліз і просто добив їх короткими автоматними чергами. Цей запах досі відчутний. До нього звикаєш. Перебиваєш цигарковим димом. Запиваєш водою.
Фос на позиції 87 днів. Жартує: добуду сто днів запросто. І сміється. Він веселий. Позитивний. Простий. У нього сотні історій.
В норі лежать російські шеврони типу: своих не бросаєм; запальнички з гербами радянського союзу; форма, рюкзаки, зброя.
На цвяхах в стінах - противогази. На випадок, якщо травитимуть газом.

++
Ми живемо під землею. Ми - гноми, гобіти. Ми - піхота.
Випростати ноги - щастя.
Щоб жити треба копати. Копаємо. Багато. Глибоко. Ще глибше. Ще. І ще.
Це "ще" повторюється з кожним помахом саперсткої лопати.
Земля - всюди.
У вухах, в носі, в легенях.
Вдихаєш її.
Видихаєш.

++
В норах лазять три маленькі чорні котики.
Вони лазять по зброї, по набоях, по бронежилетах. Одне скрутилось і спить у касці. На неї червоним світить ліхтарик.
Наталя, Вухо і Йобнута.
Остання має дуже складний характер, власне за нього і отримала позивний.
На війні в котів немає імен - лише позивні. Посвідченя УБД їм ще не видавали.
Їхня мама розлетілась на шматки від удару російського ефпіві.
Йобнута залазить на руки коли хлопці їдять. Лізе впевнено, ніби по дереві. Занурює свої кігті у піксель нашої форми. Її струшують - вона знову лізе, з іншої сторони. І це продовжується до тих пір поки вона таки не доб'ється свого та не гризьне
Вперта, каже хтось.
І нагла.
Йобнута.
Бо хоче жити.
Крім цієї посадки і нори котики нічого не бачили.
Фос відкриває для них банку перлової каші. Трійця чорних біжить до нього, тихенько нявкаючи.
Дивись, каже Фос, дивись.
Котикам байдуже. Вони стрибають на голову Русу, що розлігся в проході і спить.
Ей, тільки не в око. - бурчить він.

Коти замовкають біля консервної банки. Задоволено, плямкають.

++
Життя в норі триває.
Час повзе повільно.
До землі звикаєш швидко.
Роздивляєшся сліди зрізів від саперської лопатки ніби прадавні наскельні малюнки.
Ось так копали наші попередники.
Ось тут зупинялися і викорчовували коріння.
Ось там засипало коли влетів КАБ.
Ми тут і ми живі.
Колумбієць диктує в перекладач: Бог хоче, щоб з нами нічого не трапилося.
Сі.
Бог нам допомагає.
Сі.

Хтось наспівує:
Питання - є?
Питань - нема.
Набої - є?
Набої - є.
А підар - є?
Його нема.
Підар лежить.
Підар гниє.
Питання - є?
Питань - нема.

Ритм пісні ламається.
Це більше скоже на мантру.

Життя в норі триває.
Звивається втомою.
Лягає спати.
Сиплеться землею.

27.11.2025

Україна понад усе

16/03/2026

25/02/2026

21/02/2026

21/02/2026

06/01/2026

27/12/2025

24/12/2025

15/12/2025

13/12/2025

12/12/2025

11/12/2025

30/11/2025

Address

Website

Alerts

Contact The Organization

Shortcuts

Share