17/02/2026
ГАЛИЧ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ: «ВИРІШЕННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО ПИТАННЯ». Ч. 1.
У другій половині XIX ст. – середині XX ст. Галич був одним із багатонаціональних та релігійних (греко-католики, римо-католики, православні, юдеї, караїми та протестанти) осередків на території Східної Галичини, серед яких євреї посідали важливе місце в економічному, культурному та соціальному житті міста. Однак період Другої світової війни став катастрофічним для місцевої єврейської громади. У 1941–1944 рр. нацистський окупаційний режим реалізовував політику «остаточного вирішення єврейського питання», яка передбачала повне винищення євреїв через пограбування, фізичне насильство, масові арешти, розстріли та депортації у концентраційні табори.
На основі архівних джерел та відеосвідчень автор описує хронологію антиєврейських акцій у місті Галич, які відбувалися впродовж 1941–1942 рр. Особливу увагу звернено на квітневі погроми 1942 р., коли нацисти проводили найбільш масові й жорстокі розправи над євреями. За архівними документами встановлено імена основних виконавців злочинів Голокосту в місті та перелік жертв, що становить понад 300 осіб. Після погромів значну частину місцевих євреїв було депортовано до станіславського гетто і таборів смерті – Белжець та Аушвіц. Також автор подає імена представників єврейських родин, які зуміли пережити трагічний період у своїй історії.
ОКУПАЦІЯ І ПЕРШІ РЕПРЕСІЇ
Перед початком Другої світової війни (1939 р.) єврейська громада Польщі була однією з найчисленніших серед європейських країн і нараховувала понад 3,5 мільйона євреїв, які переважно проживали у містах і становили більше 10% від загальної кількості населення. До прикладу, у цьому ж році в Галичі з населенням 4700 осіб мешкало 1060 євреїв (22,6%), проте найбільша їх кількість упродовж XIX–XX ст. була в 1908 р. і становила – 1567 осіб (29,8%). Єврейська громада становила майже третину міського населення і посідала одне з ключових місць у суспільно-економічному житті Галича. Відомо, що більшість євреїв проживали та займалися торгівлею на міській Ринковій площі (нині – Майдан Різдва). У довоєнний (1917 р.) та міжвоєнний (1927, 1938 рр.) періоди Галич називали «жидівським» містечком.
Другого липня 1941 р. Галич було захоплено військами нацистської Німеччини. У період гітлерівської окупації (1941–1944 рр.) комендантом міста був німецький капітан Мікель Ляндверт (в інших джерелах – Лянберт), під керівництвом якого були проведені пограбування, знущання та розстріли місцевого населення. Окрім нього, до активної злочинної діяльності у Галичі та околицях був причетний керівник гестапо міста Станіслав (тепер – Івано-Франківськ) та округи – гауптштурмфюрер СС Ганс Крюґер (1909–1988 рр.).
Майже з перших днів вступу німців у місто розпочалися масові пограбування та побиття євреїв, які тривали близько місяця. З письмових свідчень місцевих жителів, які були зафіксовані радянськими правоохоронними органами у березні 1945 р., ми дізнаємося наступне: «...Якщо б хтось вночі з євреїв на перший стукіт окупантів у двері не відчиняв їх, то вони б стріляли у двері та вікна, а потім забігали у квартиру, незважаючи на те, були це чоловіки, жінки, молоді чи літні люди, і починали їх бити. Після пограбувань усіх євреїв почали ставити на облік через юденрат. Головою юденрату німці, як правило, призначали місцевого рабина...».
Майже кожному єврею було наказано мати на правому рукаві пов'язку із зіркою Давида. До прикладу, в Станіславі було видано спеціальний наказ ч. 64|1941 від 28 липня 1941 р. про те, що кожний «жид» або «жидівка» віком від 12 років повинні носити на вулицях, дорогах та в громадських місцях на правому рамені 10 см широку опаску виразного жовтого кольору. Євреї, які після 4 серпня 1941 р. з'являться без опаски, будуть покарані примусовою роботою, а за повторне порушення – інтернуванням у табори праці.
Приблизно через місяць від вищого німецького командування надійшло розпорядження про те, що місцеві євреї повинні сплатити контрибуцію у розмірі: 1 кг золота, 1 кг срібла, 250 000 руб. та меблів на 15 квартир. Через деякий час рабином все було зібрано і відправлено до Калуша. Також німці вимагали від юденрату всіх працездатних євреїв для різноманітної фізичної праці – прибирання вулиць, копання ям та важких робіт на міській залізничній станції.
Зі спогадів галицького старожила Я. П. (1930 р. н.) відомо: «...Євреїв відправляли прибирати приміщення у місцевій поліції, проте звідти вони вже не поверталися, і їх більше ніхто не бачив. Також чоловіків єврейської національності спочатку змушували копати яму в лісі для захоронень вбитих євреїв, але через тиждень їм наказали викопати її на міському єврейському кладовищі...».
На залізничній станції вони працювали у важких умовах, понад 14–15 год. на день. Багато євреїв померли на цій роботі від побиття охоронцями нагайкою та голоду. Відомі декілька їх імен: Шварц Герш (вік – більше 60 р.), Шварц Яків (43 р.), Нашнберґ Фальвель Менделевич (33 р.), Кауфман Хаїм Борухович (58 р.) та Кіммель Ісаак (72 р.). Також було багато померлих з району – 64 особи.
ГАЛИЦЬКИЙ ПОГРОМ
Найбільш відомими місцями знущань та вбивств євреїв у Галичі були: пасовище на Галич-Заріці (нині – КП «Стадіон Галицький»), Ринкова площа, Металевий міст, річка Дністер, синагога та єврейське кладовище.
«...Багатьох євреїв, яких було спіймано в місті під час погромів або привезено із сусідніх сіл, ув'язнили у міській синагозі. Бували випадки, що євреї помирали в синагозі, а їхні мертві тіла за вказівкою німців на підводах місцеві фірмани відвозили на єврейське кладовище. На ньому євреї викопали велику поховальну яму глибиною понад 2 м, в яку потім кидали мертвих або напівживих людей. З ями було чутно стогін та рухи євреїв. Понад тиждень могилу не засипали, оскільки кожного дня могли привозити нових жертв для розстрілів або уже вбитих євреїв з вулиць міста чи їх власних квартир. Після завершення розстрілів яму засипали місцеві жителі. Частину євреїв, що залишилися у синагозі, вивели під конвоєм на вокзал і відправили у гетто у м. Станіслав...». Із звітності «Станіславської обласної державної комісії з розслідувань злочинів, вчинених німецько- фашистськими загарбниками» відомо, що на кладовищі було розстріляно 57 жителів з Галича та району, з яких 50 євреїв та 7 українців.
За матеріалами експедиції, проведеної в 2000 р. співробітниками Національного заповідника «Давній Галич» І. Юрченком (керівник експедиції), Н. Юрченко, Р. Кукулою та В. Горбачовим, висловлено припущення, що масове захоронення вбитих євреїв під час Голокосту було у північно-східній частині кладовища. Тоді не проводили археологічних та георадарних обстежень, які б дали остаточне підтвердження місця поховань.
Зі свідчень місцевого жителя А. М. (1935 р. н.) відомо, що на Металевому мості відбувалося наступне: «...Спійманих близько 15 євреїв з прив'язаним до шиї каменем, який вони тримали в руках, відвели на міст. На мості їх вже чекали місцеві жителі, яких було зігнано попередньо з вулиць міста та тих, хто був на роботі. Німці повідомили, щоб ніхто не переховував жидів, бо якщо вони їх знайдуть у них, то будуть розстріляні. Згодом через перекладача один із німців сказав, що зараз вони будуть топити жидів. На мості їх змушували ставати на дерев'яне крісло і по ньому підніматися на перила мосту, де інший жид, що стояв на мості, тримав його за руку. За вказівкою німця жид відпускав руку стоячого на перилах жида, і той падав у воду за течією. Це все відбувалося почергово. Останнього жида штовхав уже сам німецький солдат. Після цього людям сказали розходитися. Це все відбувалося на середині мосту, на тимчасовій кладці, оскільки центральна частина мосту була підірвана радянськими військами. По лівій та правій частинах мосту стояли по три німці з автоматами та собаками...».
Також під час однієї з «облав» гестапівці зібрали у місті єврейських дівчат і повезли до Станіслава, де ввечері того ж дня їх було розстріляно. Серед них були: Гайс Муня (вік – 21 рік, фах – вчителька), Тімлер Клара Менделівна (20 р.), Шафель Фріда Мойшівна (18 р., учениця), Шафель Фоня Мойшівна (16 р., учениця), Горовіц Реля Нахімівна (17 р., учениця), Фрейдман Тонця Озіясівна (17 р., учениця), Бонер Польда Мозисівна (15 р., учениця).
Найбільш масштабні та жорстокі погроми почалися 14 квітня 1942 р., коли у Галич прибув начальник станіславського гестапо Ганс Крюґер.
«Зранку гестапівці приїхали на автомашинах з автоматами та оточили Галич. Спійманих євреїв привели у центр міста. На Ринковій площі вони наказали євреям роздягнутися і сидіти на колінах в одній нижній білизні головою вниз. Навколо них стояла охорона на відстані пів метра один від одного. У такому положенні вони знаходилися до 15:00 год. У цей час гестапівці шукали по місту інших євреїв, які встигли сховатися. Згодом з Галича та навколишніх сіл нацисти зуміли зігнали понад 800 осіб, з яких 210 було вбито у центрі міста. О третій годині дня гестапівці почали перевозити євреїв поромом, на якому вміщувалося до 100 осіб, через ріку Дністер. На першому поромі вони переправляли чоловіків і на середині ріки сказали їм: хто хоче залишитися живим, нехай скаче у воду і пливе до лівого берега. Для прискорення виконання наказу німецькі солдати відкрили вогонь з автоматів по євреях, які почали стрибали з порома у воду. До берега припливли 35 чоловіків, яких там же було розстріляно. На другий пором німці зігнали лише жінок та дітей. Коли вони почали відпливати від берега, то гестапівці кинули близько 30 дітей, четверо з яких були з Галича, у воду, а потім і самих жінок. Хто чинив опір на переправі, тих розстрілювали на місці. До приходу порома до протилежного берега живих людей на ньому уже не залишилося».
Значну частину євреїв на лівий берег Дністра (тепер – мікрорайон Галич-Заріка) німці перевозили живими. Місцевий очевидець І. Б. (1932 р. н.) про це розповідав: «...Одного дня, коли я повертався зі школи, то побачив, як озброєні німці переправляли євреїв поромом через Дністер і на пасовиську, на місці теперішнього міського стадіону, їх всіх там групували, а потім вони пішли на вокзал. Скільки їх там було, я не знаю, оскільки німці тоді не дозволяли дивитися і наказали мені йти додому...». Проте інший свідок, Я. Л. (1925 р. н.), бачив, як на цьому ж пасовиську (можливо, це було цього ж дня або іншого) німецькі солдати знущалися над євреями: «Коли євреїв переправили поромом на лівий берег міста, то їх зібрали на пасовиську, де зараз стадіон. Євреям наказали присісти й утворити два великих кола, а двох євреїв (чоловіка та жінку) з прапором у руці змусили танцювати зверху над іншими євреями. Вони там були до вечора, а потім пішли на вокзал, де їх посадили на потяг і відправили до Станіслава – у гетто. Це все відбувалося після облав. Згодом майно з єврейських квартир було розграбоване місцевими жителями».
Також з матеріалів радянського дослідника Халепо Трохима (1903–1983 рр.) ми дізнаємося про ще один жорстокий акт геноциду щодо галицьких євреїв. «Багато жахливих злочинів над людьми, включаючи невинних дітей, гітлерівці робили у вигляді втіхи. До прикладу, начальник гестапо Крюґер наказав своїм підлеглим у м. Галич кидати з моста у річку Дністер по одній маленькій дитині. Цей процес, кидання дітей у воду, супроводжувався музикою. Кат Крюґер тим часом проводив прицільну стрільбу в дітей, які падали в річку. Крики збожеволілих від страху дітей викликали сміх у злочинців. Вони втішалися над безпорадним борсанням у воді тонучих дітей».
15–16 квітня 1942 р. німці продовжили погроми, а 19 квітня євреїв (близько 170 осіб) повезли в станіславське гетто. Відомі деякі їх прізвища: Агефитр Сара (38 р.), Агефитр Клара (16 р.), Агефитр Роза (12 р.), Городнер Сара (42 р.), Брайнверт Семі (20 р.), Фрост Зигусь (25 р.), Кіммель Ісаак (35 р.), Брайнверт Ісаак (35 р., вчитель), Дінер Нюся (45 р., жінка аптекаря), Дінер Зюнька (19 р., дочка аптекаря), Беренфельд Риґіна(39 р.), Беренфельд Зуля (15 р.), Беренфельд Зигусь (10 р.). Останнім двом євреям, які провели в станіславському гетто два тижні, вдалося втекти.
З архівних матеріалів відомий незначний перелік убитих та замучених євреїв під час погромів у Галичі (1941–1942 рр.): Крамінер Броня (3 р.); Крамінер Пиня (5 р.); Аксельрад Юлік (5 р.); Кіммель Олена (2 р.); Гектор Рубін (18 р.); Товтер Рахіль (65 р.); Тишлер Товбе (30 р.); Гефтер Іця (25 р.); Гас Беня Йосифович (25 р., секретар); Ношнбергґ Кальман Лейзович, (26 р., механік); Тишлер Тобіяс Мендлевич (23 р., столяр); Кіммель Берш Мошкович (27 р., лаборант); Кіммель Юріл Лейбович (26 р., секретар), Штерн Давид Юдлович (56 р.); Штеренберґ Песя (62 р.); Бонер Гельш-Лейб (68 р., перукар); Фрайбрун Герш Ізраїлович (86 р.); Брайдбарт Вальде Юдлович (58 р.); Брайдбарт Бронця (55 р.); Бол Мотя (42 р.); Ротер Мозіс Йослович (60 р.); Ротер Сімж-Нохім Йослович (73 р.); Грайф Рузя Цуківна (28 р.); Грайф Геня (75 р.); Шитанк Ісаак Англович (17 р.); Бенкер та її дочка; Арнольд; Гордник та його жінка; Фрейдман та його дочка; Хан Аделя (70 р.); Рат Янек Самеонович (17 р., учень); Беренфельд Фішель (43 р.); Юран Хаїм (60 р.); Рат Соломон (48 р.); Рат Яник (20 р.); Рат Лєня (12 р.); Фрайнбрун Герш (85 р.); Фрайбрун Клара (46 р.); Фрайбрун Фріда (24 р.); Фрайбрун Юзеф (45 р.); Бекер Риґіна (45 р.); Бекер Нюся (16 р.); Бекер Ома (12 р.); Городнер Діна (15 р.); Городнер Біля (18 р.); Мор Лейзар (48 р.); Мор Нюся (45 р.); Мор Іра (15 р.); Мор Міля (12 р.); Дінер Іґнацій (53 р., аптекар); Кімля Циля (28 р.); Гас Муня (21 р.); Санка Шулем; Ґрайф-Рейда Роза (39 р.); Шторн Ізидор; Розенман Айзек (42 р.); Розенман Яків (37 р.); Рут Рот Йозеф (29 р.); Рут Рот Естер (15 р.); Рут Рот Ґолда (51 р.); Ейгенфельд Ніна (16 р.); Таубер Хана (7 р.); Кок Сідонія (56 р.); Шварц Дзюня (9 р.); Шварц Женка (10 р.); Дубестер Яків; Ейґенфельд Дора; Ейґенфельд Липа.
У квітні 1942 р. в Галичі відбулося остаточне «вирішення єврейської проблеми». В окружній пресі про це було опубліковано наступний матеріал: «...Також ще в квітні цього року ліквідовано в місті єврейську проблему. Сьогодні у місті немає жодних мешканців-жидів. Населення міста таке: всього населення 5434 особи, з них 4260 українців, 962 поляки, 107 караїмів, 61 фольксдойчів та 19 райхсдойчів. Окрім того, в місті є 12 інших арійців.
Колишню Ринкову площу вкривають тепер зелені травники з квітниками, а сама площа називається Площа князя Ярослава Осмомисла. В місті закінчують розбірку старих пожидівських халупок, щоб очистити отак усе місто від решток жидівського бруду. Зірваний в 1941 р. у часи воєнних дій міст на Дністрі вже відбудований і допущений до пішого руху...».
Незважаючи на те, що місто від євреїв було «очищене», це не зупиняло нацистів вчиняти злочини проти місцевого населення.
У спогадах громадського діяча Василя Яшана, датованих 1943 р., йдеться про наступне: «10 березня волосний старшина з Галича розповів про прикру подію приблизно тиждень тому. Три німці, між ними галицький повітовий господар Міке, начальник станції і ще один, добре випивши, вийшли на місто і почали зачіпати дівчат. Зустрінули дочку священника з Залукви, взяли її за жидівку і повели кудись розстріляти, а між тим здерли з неї одяг і чинно зневажили. По дорозі зустріли підводи, які поверталися від звізки дерева, і почали своє урядування з візниками. Прострілили одного візника, а з замішання скористала панна ... і втекла. На місце прийшла заалярмована українська поліція. П’яні німці намагались поліцію роззброїти, але та не далася. Кінець кінцем один візник опинився в лікарні, а німці пооббивали собі руки, а один зранив голову. В додатку донесли до гестапо, що на них учинено напад. Того німця із станції перенесли».
Продовження в наступній публікації.
ДЖЕРЕЛА:
- архівні установи: ДАІФО; ЦДАВО України; ГАРФ; Yad Vashem Archives; Яхад-Ін Унум;
- монографії: Cherry R., Orla-Bukowska A. «Rethinking Poles and Jews: troubled past, brighter future» (2007 r.); Кубійович В. «Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 01.01.1939» (1983 р.); «Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. Lwów» (1908 r.)»; Беннигсен Э. «Записки. 1875–1917» (2018 р.); Арсенич П., Федунків З., Гандзюк Р., Липай О., Олійник М., Баран В. «Міста і села Галицького району: історія, пам'ятки, особистості» (2001 р.); Яшан В. «Під брунатним чоботом. Німецька окупація Станиславівщини в Другій світовій війні 1941–1944» (1989 р.); Носоновський М., Юрченко І. «Єврейське кладовище у Галичі. Каталог надмогильних пам’ятників» (2018 р.);
- газети: «Hasło Narodowe» (1927 r.); «Діло» (1938 р.); «Українське слово» (1941 р.); «Станиславівське слово» (1942 р.);
- спогади 4 старожилів міста Галича (1925, 1930, 1932, 1935 р. н.)
Матеріал підготував:
КОЗЕЛКІВСЬКИЙ Володимир, дослідник історії Галича
