28/01/2026
Коли ми чуємо про відібрання дитини, це майже завжди викликає сильні емоції. Здається, що сталося щось різке й несправедливе. В той же час є інші кейси, коли дитину вчасно не вилучили, не помітили чи проігнорували і це обернулося трагедією.
Важливо зрозуміти, що вилучення дитини – це не покарання батьків, а спосіб захистити дитину, коли вона в небезпеці, так само як неможливо ставити збереження сімʼї будь-якою ціною вище за безпеку дитини.
Сьогодні пріоритетом державної політики є створення системи, в якій ризики для дитини виявляються і усуваються на ранніх етапах, а соціальна підтримка є доступною і дієвою, щоб відібрання дитини справді залишалося крайнім, винятковим заходом, а не вимушеною реакцією на накопичені і своєчасно не вирішені проблеми.
➡️ Практика показує: найбільший потенціал змін лежить у зоні раннього виявлення та реальної, а не формальної підтримки сімей. Не разові виплати і не галочка про проведення бесіди, а тривала робота з причинами: залежностями, психічним здоров’ям, навичками батьківства, насильством, бідністю.
➡️ Друга критична точка – якість рішень. Оцінка становища та потреб дитини не може бути механічною. Вона потребує підготовлених фахівців, міждисциплінарних команд, супервізії, можливості сумніву і перевірки.
➡️ Третя – безперервність підтримки після кризового втручання. Відібрання не має бути крапкою. Якщо мета – безпека і розвиток дитини, то паралельно з тимчасовим влаштуванням має тривати інтенсивна робота з батьками.
📍 Про те, як працює система реагування, за якими критеріями вона ухвалює рішення у ситуаціях небезпеки та яку підтримку мають отримувати сімʼї, щоб відібрання дитини було крайнім, винятковим заходом, читайте в колонці Iryna Tulyakova для УП.Життя .
Відібрання дитини — крайній захід для її безпеки, а не кара. Як відбувається ухвалення рішень та підтримка сімей.
